Мартирологія Українських Церков Т. 1

ія долі примістила їх жити в підрадянських умо- винах, не сприйняли вони радянського режиму, як цей ре- жим не сприйняв і їх. І знайшли вони для себе вихід — пішли до української Церкви священиками. Багато запалу, експресії, наполегливости, непримиренности вкладали вони в свою церковну працю і боротьбу, але не завжди пам’я- тали, що вони є передусім священнослужителі. І нарешті, ще з одного джерела надходило поповнення кадрів священиків — з селянської маси. Передові селяни, розумні, розвинені, релігійні, побожні, національно-свідомі, зрозуміли становище української Церкви щодо священно- служителів, зрозуміли гасло її — «як не ми — так хто, як не тепер — то коли?» — і ставали в ній до праці. Деякі самі зголошувалися, деяких священики в своїх парафіях знахо- дили, декого єпископи при відвідуванні парафій відшуку- вали, і то були дуже добрі священики. Вони не відривалися від свого ґрунту, від своїх земляків, працювали над собою, і справді були народніми пастирями — наставниками. На протязі двох — трьох місяців після Собору в самому лише Києві висвячено до 200 священиків на периферії; май- же на кожній літургії при об’їзді єпархій єпископами від- бувалися хіротонії. Другий шлях поширення української Церкви — благо- вістя про її відродження. Його провадили єпископи, свя- щеники, делегати Собору і багато знаних і незнаних бла- говісників, що при кожній нагоді, буваючи випадково між людьми чи спеціяльно подорожуючи по селах, розповідали про українську Церкву, викликали інтерес до неї, і таким чином сіяли добре насіння. Особливо щодо цього добрими і корисними благовісниками української Церкви були заліз- ничники. Вони мали змогу бувати в Києві, в св. Софії і інших церквах по інших містах, і свої враження розвозили по всій Україні. Без перебільшення можна сказати, що 398 найбільше і кращі церковні громади заклали залізничники. Ці безіменні, непомітні каменярі української Церкви ро- били велику справу. Третій шлях — друковане слово. Хоч які тяжкі були умови життя Церкви під совєтами, хоч як гнітив усе той режим, проте дещо пощастило надрукувати, і воно розій- шлося по всьому світі. Всеукраїнську Раду і митрополита Василя Липківського буквально засипали з усіх усюд лис- тами і запитаннями про українську Церкву. І українці, закуті лихою долею далеко від батьківщини, розсіяні, роз- порошені по всьому світі, на чужині особливо відчували радість з приводу відродження рідної Церкви. Вони зголо- шувалися до митрополита, до ВПЦРади до сивого Києва, до святої Софії. І вже через два роки після Собору, слова митрополита Василя збулися: українці, де б вони не були, визнавали свою відроджену Церкву і вважали себе приналежними до неї. Архів УАПЦ у США, Бавнд Брук, Н. Дж. Машинопис, оригінал. 399 [50] ДОСЯГНЕННЯ УАПЦ Ця стаття Володимира Чехівського, одного з творців УАПЦ та її ідеолога, написана в час короткотривалої пере- дишки від нападок влади, яку Церква мала після Великих Покрів- ських