Мартирологія Українських Церков Т. 1

а Липківського і протодиякона Потієнка через якийсь час звільнили, але не дали повернутись до нормального виконування їхніх обов’язків. Натомість влада розгорнула проти всіх трьох кампанію обвинувачень і очорнювання та вимагала від ВПЦРади, щоб вона засудила їхні «антирадянського змісту вчинки». В заміну за це, Церкві обіцяли дати можливість спокійного існування. 415 Під тиском ДПУ, Великі Покрівські Збори ВПЦР у жовтні 1926 року схвалили постанову з вимаганим владою засудом П провідних діячів. Через рік, на Другому Всеукраїнському Право- славному Церковному Соборі, митрополита Василя Липківського було усунуто від митрополичих обов'язків і на його місце обрано архиєпископа Миколу Борецького. Після того Церкві на якийсь час дійсно дали спокій і навіть дозволили видавати свій орган, журнал «Церква й життя» (у семи числах журналу, які вийшли у 1927-28 роках, є багатий джерельний матеріял про життя та діяль- ність УАПЦ в перші роки її існування). У 1928 році влада заборонила дальше видавання «Церкви й життя», і саме тоді розвіялись надії діячів УАПЦ на можливість спокійного розвитку. Почали відновлюватись утиски і пересліду- вання, цим разом, як частина широко розгорнутого наступу на релігію в усіх її проявах, а одночасно, як один з елементів нової політики Сталіна, спрямованої на повне знищення української самобутности. Влітку 1929 року почались масові арешти єписко- пів, священиків і вірних УАПЦ, дедалі частішими ставали ви- падки закриття церков. В кінці 1929 року влада повідомила про викриття підпільної організації СВУ (Спілка Визволення України), в якій нібито брали активну участь провідні діячі УАПЦ. Це було використано, як претекст до ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви. У січні 1930 року, ще перед тим, як почався судовий процес СВУ (9. III — 19. IV. 1930), ДПУ наказало ВПЦРаді скликати у Києві «надзвичайний Собор» УАПЦ і там, після вимушених само- обвинувачень, ліквідувати всі керівні органи Церкви. Митропо- литові Миколі Борецькому та всім єпископам наказано припи- нити своє духовне керівництво. 300 парафій УАПЦ, які ще уціліли до того часу, із своїми священиками (як «служителями культу») стали окремими, непов'язаними між собою громадами, без ви- щого керівництва. Одначе, ДПУ скоро усвідомило, що Церкву можна краще контролювати і з нею боротися, коли вона централізована, а не розпорошена на окремі незалежні громади. Тому у грудні 1930 року влада дозволила скликати новий «надзвичайний Собор», на якому УАПЦ відновила свою діяльність, але вже без слова «Автокефальна» в її назві. Митрополит Микола Борецький сидів в той час у концтаборі (його, як і багатьох інших єпископів, священиків, і вірних УАПЦ заарештували під час великої хвилі репресій 1930 року). На чолі УПЦеркви став митрополит Іван Павловський, якому, одначе, навіть не дали можливости керувати Церквою з Києва, споконвічного осередку українських право- славних першоієрархів, а наказали перенести свій осідок до