Мартирологія Українських Церков Т. 1

-й вік, потрете, загальною так- тикою її є нищити Церкву власними руками П діячів. Про око свого народу і закордонних держав радянська влада оголосила волю як віри, так і безвірства, а на ділі під прапором «диктатури пролетаріату» чи фактично ДПУ всяк підносить безвірство і гнітить віру, щоб викорінювати ре- лігійність в народі. На підставі ніби бажання робітництва, закривають церкви, повертають їх на клюби, театри, кіно, радіо, прилюдно зневажають мощі святих, влучно вико- ристовуючи шахрайство коло них з боку монахів, свята зневажають, закидають народ всякими безвірницькими блюзнірськими листками, заборонивши всякі релігійні ви- дання, а в школах і взагалі забороняють всяке релігійне навчання до 18 років і скрізь запроваджують антирелігійне. Нарешті всіх «релігійників» надто обмежують і в держав- них правах, і в праві на працю. Одно слово, коли не завжди вбивають тіло за віру, то безупинно й планово вбивають душу, особливо в дітях, в молоді, в урядових робітничих колах, що цілком находяться в її руках. Зате життя духівництва та його родини радянська влада поста- вила в самі жахливі, просто неможливі умови. Але напевне, для знищення Православної Церкви головну боротьбу ра- дянська влада повинна була повести з її ієрархією. Підчас більшовицького наступу на Москву в 1917 році москов- ський Собор якраз обрав патріярха Тихона. Ця російська православна ієрархія не лише думала зміцнитись, а ще й замінила царя в Церкві. І от перш за все, радянська влада повела вперту боротьбу з цією патріяршою Церквою, з тихонівщиною, щоб її знищити, напевне, руками її ж діячів. Звичайно ці руки в ДПУ зараз же знайшлись, усунули патріярха Тихона і оголосили себе «Живою Церквою» проти мертвої старої «тихонівської». Але «живі» вже дуже пере- хилились на лівий бік, стали галасувати проти обрядів і навіть божественности Христа, і народ зовсім їх не визнав. 420 Тоді ДПУ трохи притягнуло дуже живих вуздечкою і вони оголосили себе лише «обновленською» Церквою, цебто православна віра у них, як була так і залишається непо- рушною, а лише зверху обновляється, так би мовити, фар- бується за вказівками ДПУ. Коли до цього народ поста- вився підозріло, то нарешті вона вже названа традиційною до революції назвою «синодальна» в тому, напевне, таєм- ному розумінні, що як царська синодальна церква цілком залежала від царя, так радянська синодальна цілком зале- жить від ДПУ. Але ні живої, ні обновленської, ні сино- дальної Церкви народ не приймав, а линув до «патріярха» і коли його заморено, все ж народ весь залишився на боці «тихонівщини». Тоді вже ДПУ в самій цій «тихонівщині» мусіло шукати таких рук, щоб ними керувати, і напевне найшло. Невпинне цюкання в одне і теж місце трудно довго витримати, і от заступник патріярха Тихона Сергій притягнув майже всю тихонівську ієрархію, і вони нарешті підписали «деклярацію» до радянської влади, що самі з своєю Церквою цілком віддають себе на послуги ДПУ. Мовляв, «ваші вороги — наші вороги