Мартирологія Українських Церков Т. 1

і ваші друзі — наші друзі». І тут вже народ попався в западню, мусів або прий- няти цю облуду, або зовсім зневіритись у всякій Церкві... І те і друге цілком на руку радянській владі особливо друге. Через те, мабуть, ДПУ і взяло від Сергія і урочисто ого- лосило заяву, що «в радянській владі гоніння на Церкву не було і немає», щоб цією очевидною для всякого брехнею показати нікчемність тихонівської ієрархії (від обновленців такої заяви ДПУ не взяло, вона вже і так дискредитована), а значить і їхньої Церкви. Але що ж. Пішов у «друзі», то вже мусиш робити усе, що скажуть, навіть ліквідувати себе самого і свою Церкву... Але дуже велика гора ця російська Церква: довгі віки наростала, не так то легко було її злік- відувати, ще довго треба коло неї ДПУ походити. Всі ці заходи радянської влади коло знищення Право- славної Церкви хоч робилися в Москві, на Московщині, але мали всеросійське значення, цебто поширювались і на Україну, бо українське ДПУ, як і українська радянська влада, було лише філією московського. Коли радвлада закріпилась на Україні в 1919 р. вона якраз застала тут велику боротьбу укр. Церкви з рос. «Тихонівською». ДПУ зараз вирішило використати цю боротьбу для руйнації «тихонівської» Церкви, що цілком панувала в Україні. Напевне з цією метою радвлада досить охоче зареєстру- вала укр. парафії і в Києві і по селах, давала їм церкви. 421 дозволяла Собори і навіть Всеукр. Собор 1921 р. Але влада скоро спостерегла, що УАПЦ, руйнуючи «тихонівщину», сама виростає в міцну і для влади небезпечну гору: вона проголосила себе «автокефальною», незалежною від мос- ковського церковного руху, а незалежність церковна криє в собі і думку про незалежність державну; вона дуже за- хоплює народ, а це для протицерковної влади найгірше неприємно; вона нарешті є національна, виховує народ в національній свідомості, а радвлада проти всякої націо- нальної свідомости, особливо української. Отже ДПУ зразу стало вживати на Україні тих заходів до розвалу тихонів- щини, що й на Московщині: перенесно на Україну обнов- ленську Церкву, сподіваючись, що вона «буде бити разом і по тихонівщині, і по автокефалії». І от в Києві з’являється обновленське духівництво, гвалтовно відбираються в ти- хонівців церкви і даються обновленцям. Це ж робиться і по селах. Але обновленщини народ і в Україні не приймає, обновленські церкви стоять пусті, а по селах тим пан-отці й спасаються, що, записавшись в ДПУ обновленцями, пе- ред народом видають себе за тихонівців. Що ж до авто- кефалії, то на неї обновленщина аж ніякого впливу не зробила, хоч сам обновленський митрополит Пімен Пєґов оголошував себе теж автокефальним і говорив про «неньку Україну». УАПЦ гарно ізолювало себе як від обновлен- щини, так і від тихонівщини утворенням своєї народньої ієрархії, якої ні та ні друга не визнавала. 10/23 жовтня року Божого 1930. Дев’яті роковини моєї хіротонії. [Митр. Василь Липківський] Передр. з машинопису кн.: Митр. Василь Липківськ