Мартирологія Українських Церков Т. 1

каль. Але арх. Степан його переміг, і від того дня зразу організувались українські парафії в кількох селах. Українці тоді щиро вітали арх. Степана. Люди його любили. За пару років після того диспуту більшовики зруйнували половину міста, багато людей було заарештовано, багато вислано, розстріляно. Церкву було розібрано, а на тому місці зроблено смітник. З того часу чекісти не давали спокійно жити арх. Степано- ві. Вони ходили за ним слідом. Одного разу під час Служби Божої приїхали два чекісти до Житомира. Вони сиділи з 441 позасукуваними руками, коли арх. Степан говорив промову. А він говорив: «Хоть завтра з моїх плечей знімуть голову, але моє сумління підказує мені говорити вам правду»... В скорому часі, після цього, ми почули що арх. Степан заарештований, залишивши дружину й сина. Мати архиєпископа Степана жила в Любарі. Я часто з нею зустрічався. Вона, старенька, зболіла, стужилася за своїм сином. Вона розповідала останні відомості про свого сина. Як привезли його до тюрми, посадили в одиночку якогось ізолятора. Ізолятор був внизу, в підвалі. Темно там було й коли о. Степан просидів там два місяці — осліп. Водили його на допити попід руки,- як сліпого. Про останню кончину його нічого невідомо. 1 листопада 1951 Павло Назаревич Перший раз в свойому житті я побачив протоієрея Сте- пана Орлика на Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві в жовтні 1921 року, на якому я був присутній як делегат від української парафії з Ліво- бережної України. На цьому Соборі прот. Степан Орлик робив доповідь про свою подорож до Грузії... Перший ВПЦСобор обрав прот. Степана Орлика на єпископа УАПЦ. Він був хіротонізований 30-го жовтня 1921 р. і поставлений на єпископа Волинського і Жито- мирського... Року 1929, в холодну снігову завірюху лютневого ранку, мене було заарештовано начальником ніжинського ОДПУ (на Чернігівщині) Войтовецьким і посаджено до ніжинської тюрми, де я просидів під слідством та допитами 8 місяців. А потім московська тройка ОДПУ засудила мене заочно на З роки позбавлення волі в Соловецьких концтаборах... В другій половині вересня 1929 року, я, з іншими в’яз- нями, опинився в 14-ти денному карантині Соловецького кремля. Це був колись Успенський собор для ченців. Після відбуття карантину, перевели нас в робочу роту, яка ходила на погрузку і вигрузку пароплавів в Соловець- кому порту. Одного темного листопадового вечора я йшов на працю в морсплав від кремля з одним земляком з м. Решетилівки на Полтавщині. Ось, раптом потухла електрика на високих ліхтарнях, як по нашій дорозі до пристані, так і по дорозі, яка вела до глинища (праворуч від чернечого цвинтаря), де ховали померлих та розстріляних соловецьких в’язнів — 442 ДПУ вважало їх злочинцями, які «недостойні» й після смерти лежати поряд цивільних людей. На моє запитання у земляка: «Чому потухло світло?» — він розповів мені про те, що недавно в таборі відбувся процес ДПУ над політичними в’язнями-