Мартирологія Українських Церков Т. 1

* * * Після того побачення ми розлучилися надовше — понад 14 років. За цей час о. Іван, благовісник УАПЦ серед чернігівського селянства і свідомий український патріот, був обраний на більш відповідальну працю — в повітове місто Борзну, відоме своїм старосвітським способом жит- тя. Йому було надано сан протоієрея й нагороджено за благовістя митрою. Були вже в його родині й діти, але ще дрібні. Він славився на весь повіт, як надзвичайно обдаро- ваний церковний проповідник і душпастир УАПЦеркви. Але вже почалися несамовиті тортури більшовицькою владою священнослужителів і вірних УАПЦеркви. Борзна, як один з найтвердіших осередків українського визвольного руху на Чернігівщині, теж підпала страшним репресіям: арешти, заслання й розстріли в ДПУ. Парафія о. Івана не могла далі утриматися, стероризована й задушена непо- сильними податками влади. Люди прийшли до рішення — розв’язати парафію, для самоврятування. Одної неділі о. Іван відслуживши св. Літургію в останній раз, сказав про- щальну проповідь до своїх парафіян серед церкви, повної 454 народу. Він подякував людям за їх любов до нього й те добро, що вони робили для нього й для УАПЦеркви. Всі люди в церкві плакали. Плакав і о. Іван. Багато з при- сутніх прощалися з ним останнім цілуванням, як перед смертю. Після того о. Іван зняв з себе митру, все обла- чення, поцілував хрест, що з ним служив і що ним побла- гословив востаннє народ, передав все це титареві, а сам з родиною пішов у білий світ шукати, як приватна людина, притулку й заробітку для себе й для родини. Востаннє я бачився з ним у Харкові влітку 1931 року, коли він приїздив туди клопотатися про дозвіл бути учи- телем української мови в сільській школі. Це була дуже тяжка справа для колишнього священнослужителя УАПЦер- кви. Пізніше я чув, що його було заслано, а дружина його збожеволіла від усіх тяжких переживань, що їх довелося зазнати родині о. Івана. В. Дубровський «Церква й життя», ч. 1. Вотербурі, Кони., Українське Православне Братство їм. митр. В. Липківського, 1961, стор. 7-9. [ 66 ] СПОГАД ПРО СВЯЩЕНИКА ВІКТОРА КОЛОМІНСЬКОГО — Що робити? — сказав о. Віктор Коломінський. — Погрожують раз-у-раз смертю, треба втікати. Родина в добрій вірі відраджувала його від того, мов- ляв, отець ні в чому не провинився. — Душа моя скорбить смертельно, прочуваю мою смерть, — відповів отець Віктор і почав лаштуватися в дорогу. Менту прощання годі описати. То були похорони живого. — Не сила кидати... Хто ж посмів би так робити, але... погроза певної смерти заставляє мене рятуватися. Так. Смерть з косою за моїми плечима — тихо промовив о. Віктор, утерши рясну сльозу. — Бог поможе, — вернуся, — закінчив він. Чимале торгове місто Кременчуг прийняло в свої обій- 455 ми нового подорожнього. Де він жив, у кого пробував, — ніхто цього не знав. Спочатку він ховався, потім став сміливішим: було піде в свято до церкви, в будень на базар, відвідає знайомих, перечує про родину —