Мартирологія Українських Церков Т. 1

й лежав на соломі. Моя душа молилася без слів, без організованої мислі, молилася вся моя істота. Усім своїм єством я звернувся до Найвищого Милосердя — до Бога. І тепер здається мені, що в той час слова і думки, коли б вони були виявили себе, позбавили б всю духовість тієї молитви... Чине найтяжче стає тоді, коли відчуваєш, що ти відір- ваний від світу, від життя: покинутий, зневажений, забутий; коли незрозуміло оглядаєшся навколо, бажаєш допомоги, але знаєш, що ніхто її не подасть... бо замість добродіїв і захисників відчуваєш навколо себе лише тих, що можуть живим поглинути тебе... В такі хвилини хочеться тікати хоч би й на край світу. Але цього хоче тільки безсила думка; дійсність же — на дверях важкі замки невмолимого ДПУ. За наказом районового відділу ДПУ 11 вересня 1929 р. було споряджено конвой. Складався цей конвой з двох сотенних, на чолі з вершником міліціонером. Сотенні були озброєні рушницями, міліціонер мав револьвера з боку в кобурі та польову торбу через плече. Він був відповідаль- ним за наші душі. В нього були особисті наші документи, відібрані під час арешту та етапні документи, вже тепер вироблені в ДПУ. 472 * * * ... За чергою було покликано й мене. В кімнаті за сто- лом сидів у сірій військовій шинелі, ще молодого віку, слідчий ДПУ. Він пильно розглядав папери, що лежали перед ним. Запитавши моє прізвище, він взяв до рук мою «картку службовця релігійного культу», довго крутив П в руках, щось міркуючи, а потім проказав уголос: — Зіньків, Одеса, Голованівське, Підвисоке... — а по чималій павзі додав — За місяць часу ви встигли облітати стільки світу?! По нашому, людина, яка чесно працює, сидить на одному місці. У кого ви були в Одесі, що ви там робили? Я відповів, що їздив туди трохи відпочити, полікува- тись, але в кого там був, я цього не сказав. І на диво, слідчий не запитав мене, а лише порившися в паперах, винайшов знайоме мені писання й промовив: — А це що? — То був мій лист, якого я писав в Одесу до отця Артамона Кузьмінського за кілька днів до мого арешту. А в тому листі я змалював тяжкий стан праці священика на селі. Писав про безбожність сільської кому- ністичної молоді, яка майже щовечора, на вулиці, виспіву- вала антирелігійних безбожних пісень. Особливо повторю- валась одна пісня із словами: «Долой, долой, монахов, раввінов і попов, — ми на небо залєзєм, разгонім всєх богов!»... Писав я й про те, що я залишив парафію в селі Журавлинці, Голованівського району, куди мене послав Найпочеснійший архиєпископ Юрій Жевченко, бо в тій парафії я навіть не допросився дяка, щоб у неділю від- правити Службу Божу, який на моє прохання відповів мені коротко: «Годі, минули вже ті роки, що розпирали попам боки»... Писав, що люди застрашені і в неділю бояться заходити до церкви та інше тому подібне я писав... Зачитавши кілька фраз з мого листа, які певно він вва- жав за «контрреволюційні», слідчий положив листа до справ, а опісля довго та вперто дивився на мене.