Мартирологія Українських Церков Т. 1

бліку, то уповноважений ДПУ на Зіньківщині не сказав мені, чи я маю право й надалі працювати на церковному полі... Така заувага органів влади означала б, що мене вже приготовлено на жертву. Єпископам же було заборонено приділяти таких священиків на парафії. Правда, єпископ Микола не запитав мене тоді про це, але я мусів би знати «честь» і про це йому сказати. Тепер уже я не знаходив чим виправдатись за гріх свій. Але пізніше, коли я вже певний час побував у в’язничних умовах, то щиро каявся. * ♦ ♦ З гарними думками, в стані невільника, я йшов вули- цями Полтави й з такими думками вступив на поріг Пол- тавського ДПУ, на Воскресенському провулку, минувши Полтавський Воскресенський Собор УАПЦ, де я так не- давно, на свято Успіння_ Богородиці, співав з Найпочес- нійшим архиєпископом Йосипом Оксіюком і протодияко- ном Тимофієм Дошкою тріо Кондак Успінню: «В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництві незмінну надію гроб і смерть не втримали»... Залишили мене мої конвоїри-комсомольці в передній кімнаті будинку Полтавського ДПУ. Я просидів у цій кімнаті годин шість-сім, ніхто до мене не приходив, ніхто мені нічого не говорив. Нарешті, ле- генько відчинилися двері цієї кімнати й на порозі її з’явився Батурин — слідчий ДПУ в справах службовців релігійного культу. Не так давно я зустрічав його на вулиці міста Зінькова, а після того, через тиждень, був у нього в Пол- таві в ДПУ. Він викликав мене з метою попередити, що в Зінькові про мене ходять недобрі чутки. Я знав, що то все його вигадки, — то були не чутки, але його вражіння від Трьохсвятительскої церкви ззовні. За першу половину 1929 р. за моєю ініціативою, вірні цієї парафії, якою я опіку- вався, зробили величезний і показний на той час ремонт церковному будинкові: відновили-реставрували іконостас, всередині, побілили, пофарбували підлогу, пофарбували мідянкою крівлю храму та позолотили бані й хрести. Оце саме й дало слідчому Батурину до думки, що я в парафії користуюсь авторитетом, а раз так, то вирішено було мене цього авторитету позбавити. 475 Тепер привітав мене Батурин так само, як тоді, коли він мене зустрів на вулиці в м. Зінькові. — І ви тут? Як же ви почуваєте, як ваше здоров’я? — промовив він. — Як бачите — відповів я. Не дослухавши моєї відповіді, Батурин швидко зачинив за собою двері і зник. Через 15 хвилин по тому, вартовий прийшов до мене, повів мене на другий поверх і зачинив мене в камеру, яка була напроти кабінету Батурина. В тій камері вже було три особи, — вчителі полтав- ських середніх шкіл. Імен двох із них я тепер вже не пам’ятаю, але один з них був мені відомий, то був Іван Наконешний, завідувач школи ім. І. Котляревсього. Пізніше, мешканці цієї камери змінились. Моїх перших співузників перевели до інших камер, але привели профе- сора археології Калантая, настоятеля Полтавського кате- дрального собору УАПЦ отця Івана Тарана та проф. Пол- тавського ІНО — Чуйка. Все то були визначні люди Полтави й безкомпр