Мартирологія Українських Церков Т. 1

омісові патріоти України, належали до парафій УАПЦ Полтави. Уповноважений полтавського ДПУ в справах релігії переводив над нами слідство. Хоч інші в’язні, крім нас з о. Іванам Тараном, не були членами «релігійного культу», але чомусь вони потрапили до нього на переслухування й вирішення їхніх справ. Батурин належав до людей грубих, деспотичних. І, не зважаючи на те, о. Іван Таран не забажав подавати йому показів на його запитання. Він мав сміливість сказати: «Я не маю бажання відповідати вам на ваші запитання, ваша поведінка говорить за те, що ви не є правдивий радянський слідчий. Ви є людина, яка намагається за всяку ціну засу- дити того, хто потрапляє до ваших рук»... Покликавши перший раз мене на допит, Батурин дав мені завдання написати самому на себе звинувачення. Він дав мені кілька аркушів паперу, каламар, ручку і сказав: — Я залишу вас тут самого, а ви сідайте й пишіть, що знаєте, — а зібравшись виходити з кімнати додав: — але щоб усе було написане доладу... Не було Батурина щось зо дві-три години. За цей час я нічого не написав. — Що це значить? — запитав він глянувши на чистий аркуш паперу, що лежав переді мною. — Хоч би що- небудь, продовжив він, а то ж ні слова. Треба з вами говорити іншою мовою... 476 Останнє речення він сказав ніби про себе, але з певним розрахунком на «моральноє воздєйствіє». У вас була парафіяльна Рада? — запитав він. — Так, — відповів я. — Хор? — Був. — Знайомі, друзі? — Мене знає вся парафія, — відповів я. — Парафія, парафія!... — перебив мене нетерпляче слід- чий, — я не про те вас питаю. Мені треба знати ваших особистих друзів та близьких знайомих, з якими ви гуляли, випивали та розмовляли на всякі політичні теми. — Такого я не пам’ятаю, — відповів я. — Добре, — сказав Батурин, — сідайте знову й своєю власною рукою пишіть протокол дослідження, а в ньому пишіть назвиська членів парафіяльної Ради, активних діячів вашої парафії, церковного хору, братчиків, сестриць... На це я відповів, що я своєю власною рукою не буду писати й складати собі штучну організацію, якої ніколи не існувало і не існує. Я сказав, що він має своїх урядовців ДПУ, нехай вони їдуть на місце до Зінькова і досліджують це питання, і якщо б вони знайшли когось такого, що визнав би його належним до такої організації, якої хо- четься слідчому, нехай буде воля Божа, але самому собі складати?!.. Після цього Батурин нагадав мені про останнє свято П’ятидесятниці та про те, що диригент церковного хору Трьохсвятительської парафії УАПЦ Олексій Яковлевич Яресько, на загально-парафіяльному обіді співав україн- ських націоналістичних світських пісень, особливо він спі- вав «Бандуру», музику Давидовського, наповнену змісту релігійного. Я вже не пам’ятаю, що я відповів на це слідчому, але ясно було, що ті пісні йому не до вподоби, що він і цю високо культурну людину й визначного музику та хормай- стара Олексія Яковлевича Яреська вважає «неблагонадій- ною» людиною. Батурин