Мартирологія Українських Церков Т. 1

чоловік, на вигляд ще молодого віку, сидів за столом, розглядаючи якісь папери. Батурин мені відре- комендував цього останнього, як представника з центру — з харківського ДПУ. Цього разу допитуючи, мені кілька разів нагадували про СВУ, про мої зв’язки з вищим духовенством: архиєп. Олександром Ярещенком, архиєп. Юрієм Жевченком, ар- хиєп. Йосипом Оксіюком і іншими та з визначними свя- щениками УАПЦ. Говорили вони мені про якісь прокля- мації, агітацію проти радянської влади. Говорили про те, що я ніби в своїх промовах лаяв радянську владу, виступав проти запровадження колгоспів, а під кінець допиту було оголошено мені звинувачення в антисемітизмі, бо я в цер- кві, під час читання Апостола, дозволяв виголошувати, як написано: «До жидів Послання св. Апостола Павла», а не «до євреїв», як їх називала й наказувала всім називати радянська влада. Допитували мене обидва слідчі по черзі, виявляючи свою мистецьку досвідченість радянських правників. Спо- чатку вони були ввічливі. Але як побачили, що заходами ввічливости вони не досягають мети, почали кричати, по- грожувати... На все це моєю відповіддю була гробова мовчанка. Треба сказати, що при таких диявольських умовах радян- ського слідства — терпіння та мовчанка є велика річ. Перш за все, така поведінка має виховне значення для самого в’язня, а крім того вона швидко знесилює слідчого: він скоро вичерпується в своїй винахідливості, переконується в безнадійності витягти щось, що йому хотілось би витягти з уст жертви. Тоді він закінчує справу винесенням присуду, який йому збреде під той час до голови. Тієї ночі. мене, врешті, відпустили. Змучений, я повернувся до камери. Співв’язні почали мене щось розпитувати, але як побачили в якому я стані, 479 облишили. А мені ж хотілося тільки одного — спати; очі мої злипалися, думалося, що впаду й засну. Але, вмостив- шись до спання, я довго не міг заснути. Крізь сон я почув, що хтось мене трясе за плечі й штовхає під боки. Проки- нувшись, я побачив перед собою вартового ДПУ. — На допрос! — гримнув він. — Я тільки що прийшов звідти, — відповів я. — Ідьом! Зовут!... В слідчого перше слово було: — Перепрошую, що потурбував вас другий раз цієї ночі, але це для вашої ж користи, — так лукаво всміхаючись, виливав Батурин. — Вас я шаную більше ніж інших, духовного покрою, людей, — продовжував він, — ось цілу ніч думаю-гадаю над тим, як би відпустити вас, звільнити. Ви молода лю- дина, бідняцького походження; вас виховала радянська влада та радянська школа. Я знаю, що ви зможете покрити випадково зроблені гріхи проти влади. Я певен, що про- тирадянських чинів ви допустилися не самі, але через чийсь злочинний на вас вплив, то ж, не ви маєте відповідати, але той, хто допустився цього. Скажіть мені, хто намовив вас до того, щоб ви, по скінченні радянської школи пішли на працю до церкви, яка виявила свою контрреволюційну діяльність? Я мовчав. — Скажіть мені, ви хочете піти на волю? Я й далі мовчав.