Мартирологія Українських Церков Т. 1

ині осо- бливішою опікою з боку своєї духовної влади, а радше було воно навпаки; дарма що є їх тут поважна скількість. І так в столиці Буковини, де живе немало православних українців і з вищої і нижчої сфери, в тих післявоєнних часах вже в ніякій православній церкві не доводиться кому почути ранком служби Божої слов’янською мовою. Від- правляється тут слов’янською мовою в катедральній церкві ранком хіба тільки парастас за померших право- славних українців, це так на виразне домагання родини покійника; це так за померші душі. — А для живущих?.. Щоправда, відправляється тут в катедральній церкві в неділю і в свята вечірню здебільша слов’янською мовою, чується тут і гарну проповідь нашою народньою мовою. Таке практикується в церкві особливше з уваги на слуг, що нераз малощо або й зовсім не знають іншої мови, крім своєї рідної, української, з уваги на тих слуг, що в неділю і свято мають свобідний час і вихід, тимто радо заходять тоді до своєї церкви, щоб бодай тут могти послухати тої вечірні та свого рідного слова-проповіді. Діється воно так, а не інакше, бо інакше могли б її слуги зайти чи заблукати ще може і до тої уніятської церкви, щоб вже там послухати своєї вечірні та свойого 587 рідного слова-проповіді. Ось і тільки всього в столиці Буковини. Тим то і не диво, що чернівецькі православні українці, зокрема та, свідома своєї національности, інтелігенція, не дуже напихалася і не напихається до тої своєї церкви. Ба навіть останніми часами траплялося вже й таке, що дехто з інтелігентних православних українців при нагоді збірки на будову нової православної церкви при вулиці Романа відмовився дати пожертву на будову тої ж церкви, з ви- мівкою, що він до тої церкви неприналежний. Але чується зараз з румунського боку таке, що через тих «малих синів» великої Православної Церкви та Церква ніяк не змаліє. Так, так, не змаліє, але тут для всякого вірного важне й те: чи ті «малі сини» тільки з власної вини відчужуються та бокують від своєї духовної матері, чи може вже від своєї мачухи?.. Не краще діється православним українцям на церков- ному й релігійному полі теж і на провінції. В післявоєнній добі по місточках та селах північної Буковини з чисто-українським або й переважно-українським населенням відбувалося богослуження в церкві слов’янсь- кою мовою, а катехизація молоді та проповідь тою, пові- реній пастві зрозумілою, мовою, народньою мовою. Але згодом, дедалі все більше і то систематично насилається на такі парафії таких душпастирів, що малощо або й зов- сім не знають — чи то не хочуть знати — тої для повіреної собі пастви зрозумілої мови. А з того виходить: чи то трагіка чи то коміка... Траплялося й таке, що й дисциплі- нарною дорогою насилалося священиків-румунів на вище згадані парафії. Нераз парафіяни просили-молили в духовної влади, щоб була ласкава настановити їм такого душпастиря, щоб ро- зумів їх, а вони його, але — надаремне. Доколи й самі священики-румуни, то ті сумлінні,