Мартирологія Українських Церков Т. 1

любов’ю, ані авто- ритетом у православної пастви єпископ Полікарп Сікор- ський не користувався. Таким же петлюрівцем в душі, хоч і не настільки від- вертим, продовжував бути Сікорський і підпорядкувавшись у 1940 році Московській патріярхії. Як відомо, наша Патріярша Церква, ідучи за апостоль- ським вченням про походження державної влади, вимагає від свого духовенства лояльности радянській владі. Ті, що не згоджувались з цим, без галасу вийшли за штат, а деякі утікли закордон. Таку непримиренність, звичайно, не мож- на виправдати з точки зору Христового вчення; але їй не можна відмовити у щирості і в деякій порядності. * Це явна помилка: владика Полікарп (Петро Сікорський) прийняв чернецтво 22 липня 1922 року, а священство через вісім днів після того. 650 Сікорський не скористав ні з одного, ні з другого ви- ходу. Залишився у нас на службі; поруч з іншими поминав Патріяршого місцеблюстителя, як свого законного голову, тобто на ділі відмовився від польської автокефалії; мо- лився за радянську владу або, принаймні, не відмовлявся від такої молитви. Тепер ми бачимо, що Сікорський, роблячи все це, тіль- ки чекав відповідного повороту політики, щоб використати своє архиєрейство для зрадницького виступу. Можливо, що серед політиків у такій дволичності немає нічого дивного, але в церковному розумінні поведінка Сі- корського — це намагання затримати за собою архиєрей- ство шляхом систематичного обману для своїх корисливих цілей; іншими словами — це та сама симонія — один з найтяжчих гріхів, що караються позбавленням священства. Друге повідомлення: в німецьких газетах за грудень 1941 року надруковано, що «земляцтво України» (так на- зивала себе в польському Генерал-Губернаторстві петлю- рівська партія) проголосило себе однією з єпархій право- славної української автокефальної Церкви. Митрополит Діонисій, який стояв на чолі польської ав- токефалії, взяв на себе клопотання перед міністерством церковних справ у Німеччині про визнання нової єпархії, і німецький суд в Берліні затвердив реєстрацію єпархії. Зауважмо, що мова йде вже не про автокефалію поль- ської Церкви, яка існувала за польського уряду і була очолена Діонисієм, а про поновно встановлену автокефалію української Церкви. Православні українські єпархії, які входили у склад Польської республіки, проголошуються незалежними цер- ковно не тільки від Москви (на чому стояла польська авто- кефалія), але і від самої нібито автокефальної польської Церкви. Роля митрополита Діонисія не цілком ясна: він або від- дав перевагу над випаруваною польською автокефалією протеґованій німцями українській автокефалії, або ж вия- вляє люб’язність самостійникам, бажаючи зберегти за со- бою становище в Генерал-Губернаторстві. Автокефалія української Церкви встановлена не самою цією Церквою, — наприклад на якомусь з’їзді чи архи- єрейському соборі, який зібрався б бодай про людське око (як це -з гріхом наполовину було в Польщі). Автоке- фалію встановл