Мартирологія Українських Церков Т. 1

- люватися від вищої духовної влади, а навпаки — всю свою працю по відродженню Церкви бажало провадити в погодженні з єпископатом, делеґуючи для порозуміння з ним кращих своїх людей. Як же поставилась до цього визвольчого руху вища 66 місцева духовна рада — єпископат? Вихований в традиціях московського самодержавства, Київський єпископат, розу- міючи, що справа йде про дійсне визволення української Церкви з-під Церкви московської і про цілковите позбав- лення московської духовної влади всіх її прав та привілеїв, виступив рішуче проти змагань українського народу, не визнаючи за ним жодного права на втручання в справи церковні. Так наприклад, коли українські парафії законними засобами добували в своє користування храми, які до того були не парафіяльні, єпископат в особі Назарія, єпископа Черкаського, що за відсутністю митрополита Антонія пра- вив Київською єпархією, вживав всіх заходів, щоб тих церков українцям не дано, не давав благословення україн- ським священикам на відправи Божих служб, вів відверту агітацію через підвладне йому духівництво по церквах проти українського церковного руху, трактуючи українців боговідступниками, уніятами тощо. Почасти єпископ На- зарій не бажав розмовляти з представниками українських парафій, навіть були випадки, коли він їх вигонив. Але ця ворожнеча до українського церковного руху на- була особливо гострих форм підчас денікінщини. Митро- полит Антоній, що прибув на Україну разом з денікінцями, відібрав від українців всі храми і, маючи на меті цілком придушити церковний рух, виголосив заборону 13-ти укра- їнським панотцям та дияконам священнослужити. Але по звільненні України від денікінських загонів, коли церков- ний рух пішов ще жвавішим темпом, єпископат в боротьбі з ним все ж не лишав своїх старих методів. 3-го травня було виголошено нову заборону українським панотцям, і поставлено таким чином українське громадянство перед дилемою: або підлягти волі єпископату і зректися справи визволення своєї Церкви, або зректись ворожого єписко- пату і йти своєю дорогою, вживаючи заходів до набуття єпископату власного. 1 в особі вищого керівного органу — Всеукраїнської Православної Церковної Ради — воно ви- брало останнє. Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка є дійс- ним виразником волі і бажань організованої української православної людности, і яка стоїть на сторожі інтересів рідної Церкви, мусіла прийняти зухвалий виклик, зробле- ний єпископатом українській людності, і дати йому на- лежну відповідь. Церковна Рада твердо переконана, що ті кроки, які вона вжила в наслідок єпископського виклику, єдині в цей 67 момент можливі й доцільні, і що вони знайдуть в серцях всієї української православної людности щирий відгук, співчуття і моральну підтримку. Отже, маючи на увазі: 1) Що український церковний рух у всіх своїх проявах по суті не має в собі нічого антиканонічного, позаяк ба- зується на підвалинах свого стародавнього церковного устрою і лише