Мартирологія Українських Церков Т. 1

ПАРФЕНІЯ У СПРАВІ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ Після проголошення автокефалії УПЦ, Полтавський архи- спископ Парфеній погодився очолити українську Церкву і в цій справі оголосив спеціяльну резолюцію. Одначе, під тиском московського патріярха Тихона, він нев- довзі після того відійшов від українського церковного руху. 1920 року, серпня 8. Співчуваючи бажанню української православної людности, благословляю Православну Цер- ковну Всеукраїнську Раду Спілки Українських Парафій провадити з вірою в Бога і Його святу допомогу працю по утворенню живої, рідної українському народові по мо- ві, звичаях і обрядах, соборноправної і вільної Української Православної Христової Церкви. Задля миру церковного і збереження вповні Христового стада, згоджуюсь взяти під свій догляд українські право- славні парафії, які належать і належатимуть до складу Всеукраїнської Спілки Православних Парафій, що засно- вана в м. Києві. Архиепископ Парфеній З оригіналом згідно: Секретар ВПЦР їв. Тарасенко «Церква й життя», орган УАПЦ, ч. 1. Харків, видання ВПЦР, 1927, стор. 123-124. 70 [15] ІЗ ЩОДЕННИКА І СПОГАДІВ СВЯЩЕНИКА ІВАНА ГАРАЩЕНКА 1917-1921 Іван Степанович Гаращенко (рукоположений на священика в 1950 році) брав активну участь в українському національно- церковному русі від самих його початків у 1917 році. Був делегатом на Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор і був обраний до складу ВПЦРади. Події тієї доби описані в його щоденнику ( який обірвався у 1922 році) і в його спогадах. ( Уривки). Поваленням імператора Миколи Другого в лютому 1917 року, хоч і не було несподіванкою, проте за своїми наслід- ками ця подія приголомшила всіх. ... Нам, українцям, повалення царату було вигідне, а тому тужити за царем я не збирався. Але що ж буде далі? Які події розгорнуться? Визнати треба щиро, що я в полі- тиці ніколи ніякої участи не брав, і вона була мені не до смаку, бо політика здебільшого робить людину твердою і жорстокою. Моя вдача інша. Я визнаю право на існування кожної людини, родини, нації, держави, але вимагаю такого са- мого визнання й для українців і для України. Як кривдили її сусіди — поляки та москалі, я шукав, такого мірила серед людей, і українців зокрема, щоб знайти силу поз- бутись отої кривди, що її заподіяли нам сусіди у минув- шині, і щоб Україна могла стати на твердому ґрунті дер- жавности. За такий ґрунт я з молодих років вважав св. Православну Церкву, яку поневолила Москва в 1686 році. Але... це ж 230 років тому! Хто про це знає і хто за це заступиться? Проте, це єдина сила, що може оживити душу нашого змертвілого народу. Я працював у Церкві й буду працювати. Перше, що здавалося мені потрібним — це зібрати на 71 нараду однодумців. їх було небагато: священик о. Олексій із Озерянської церкви та член Парафіяльної Ради Олексан- дер Ніколаєв і проф. Баканов. Перша наша нарада не дала жодних наслідків. Головні розбіжності були в тому, що ніхто не міг зрозуміти, як то можна