Мартирологія Українських Церков Т. 1

.ч. 132, 133, 134 і 135 друкуються вперше. — Архів УАПЦ у США, Бавнд Брук, Н. Дж. Машинопис, оригінали. 735 [136] СПОГАДИ МИТРОПОЛИТА МСТИСЛАВА Митрополит Мстислав, який прийняв єпископський сан у травні 1942 року і був одним з найактивніших архипастирів У АП Церкви під час її відродження на Україні, змалював широку картину подій тих історичних років. Спогади мають форму інтерв’ю, яке він дав Олександрові Воронину. Владико, чи могли б Ви розповісти про відродження УАПЦ на Україні в рр. 1942-1943? У церковно-релігійному відродженні величезну ролю ві- діграла тоді Волинь, яка, не зважаючи на майже два роки червоної окупації, залишилась національно свідомою, ба- гатою на освічене духовенство, на людей, які знали цер- ковну проблематику. На Волині створилась Українська Церковна Рада, яка провадила заходи для організації цер- ковного і релігійного життя в нових умовах. Відроджувався український церковний настрій і на Схід- ній Україні. Люди пригадували стихійне відродження УАПЦ у 1921-му і аж до 1930-го року, коли її знищено з наказу Москви. Пригадували тисячі українських православ- них парафій, рідну мову в церквах. Цікаво, що однією з перших організацій, які постали в Києві, в 1941 р., була Всеукраїнська Церковна Рада, яка одразу почала шукати контакту з Волинню. Не пригадую усіх прізвищ її членів, але як закрию очі, то всіх бачу, як перед собою, бо я часто їздив з Рівного до Києва, був зв’язковим. Від Всеукраїн- ської Церковної Ради безперервним зв’язковим був пол- ковник Микола Рибачук, пізніше наш священик, тепер уже покійний. Він увесь час курсував між Києвом і Рівним, де містилась Церковна Рада Волині і Поділля, заступником голови якої був я. Головою Ради був адвокат Іван Кар- наухів. Жадання Київської Ради були категоричні, були зво- рушливі, на них не можна було не реагувати: «Дайте нам священиків, у нас люди прагнуть духовної опіки, дайте 737 нам єпископів!» Священиків, які збереглися, було дуже ма- ло — це була крапля води в пустелі, а потреба була коло- сальна. А люди — людей ставало дедалі більше: вони виходили з різних закутків, де переховувалися під час ра- дянської влади, знаючи її ставлення до тих, що мали щось до діла з Церквою і вірою. І всі вони хотіли мати духовну обслугу, хотіли мати священиків. Яка ж була реакція Волині? Ми усвідомлювали, що самого співчуття і зрозуміння було замало — треба було одразу щось робити. Тим біль- ше, що до Києва уже послав єпископа Пантелеймона вла- дика Олексій, який створив з кількома іншими про-мос- ковськими єпископами Автономну Церкву, підпорядковану Московському патріярхатові. Отже, треба було діяти не- гайно, і Волинь відгукнулась на прохання. В лютому 1942 року в Пінську відбувся Собор, на якому висвятили трьох єпископів з благословення владики Діони- сія, який у той час був першоієрархом того терену — усієї колишньої Польщі. Висвятили владик Ніканора, Ігоря і Юрія — цього останнього для Білорусії. Вирішили сувор