Мартирологія Українських Церков Т. 1

о дотримуватися канонічних правил церковних: про це про- сили самі делегати з Києва, які пам’ятали, як багато дове- лось витерпіти УАПЦеркві 1921-го року. Хіротоніщ звер- шили архиєпископ Олександер Пінський і архиєпископ По- лікарп, якого владика Діонисій призначив Адміністратором Української Православної Церкви на «звільнених» землях. Чи Ви були на тому Соборі? Ні, я іншу роботу робив — очолював Українську Націо- нальну Раду в Рівному. Але далі продовжував їздити до Києва для зв’язків і після того, як владики Ніканор та Ігор приїхали до Києва. Вони почали організовувати там цер- ковне життя, висвячувати священиків. З’явилося багато священиків, які не мали доказів свого священства і щоб довести, покликались на свідків, на згад- ки інших, що їх знали. Приймати тих священиків і роз- міщати їх — була дуже тяжка річ. Священиків далі не вистачало. Часом доводилось творити певного роду осе- редки для кількох громад, які обслуговував один священик. Але зголошувалося все більше і більше людей. Я був го- ловою комісії, яка іспитувала кандидатів на священство. Були і визначні священики з УАПЦ 1921 року: отець Хо- 738 мічевський, протопресвітер Юнаків, настоятель Андріїв- ського собору протоієрей Поліщук і цілий ряд інших. Українцям, до речі, дали в Києві тільки Андріївський собор і ще дві церкви. Вони хотіли Софію, але німці не дали. Нікому не дали. Автономну ж, про-російську Церкву, яка визнавала Московську патріярхію, німці відразу оточили своєю опікою. їм дали багато церков, кращі приміщення, ставились до них значно прихильніше. Але як це пояснити — німці ж ніби боролися проти Москви, а підтримували про-московську Церкву? їм ходило про шлях із Заходу на Схід, про той битий шлях до Азії. І вони знали, що значить Церква в житті нації. Вони мали спеціяльну групу, яка студіювала церковне питання. І не забувайте, що у німців більшість перекладачів були росіяни з першої російської еміграції, що у них і традиційно були симпатії до росіян, були і кровні зв’язки і тому подібне. Але може ми повернемося тепер до владик Ніканора та Ігоря. Вони приїхали до Києва... Так, вони приїхали, і швидко на місці побачили, що самі не можуть дати ради. Я добре бачив ситуацію. Було ясно, що коли ми хочемо, щоб нас не зіпхали, то треба організовувати Схід, треба дати на Схід більше єпископів, більше і більше людей, охочих працювати в Церкві. Орга- нізовуємо пастирські курси в Полтаві, в Києві у завуальо- ваній формі, але мусимо мати більше архиєреїв. Владика Полікарп з цим згодився, але вибір кандидатів залишив владиці Ніканорові. Виходили з засади, що кандидати му- сять бути переважно із Сходу, щоб ніхто не міг закидати, що це люди чужі, з Заходу. Почали зголошуватися кан- дидати. Першою була кандидатура Мануїла Тарнавського з Володимира-Волинського, родом з Галичини, але право- славний, добрий теолог. Іншим кандидатом був отець Хо- роший з Кіровограду, який прийняв у чернецтві ім’я Ми- хаїл; далі Володимир Ма