Мартирологія Українських Церков Т. 1

міста, збудована якимось старим запорізьким полковником. Я там служив. Повно народу було, надзвичайно гарно, зустрічався з людьми. В Золото- ноші зустрів братів і сестер президента УНР Андрія Лі- вицького. Колись він там був повіреним адвокатом. Після цієї подорожі повернувся до Києва, а потім по- їхав знову і аж під Білгород. їхав «від весі до вєсі», і до містечок заїжджав, таких, як Лубні, Хорол, Миргород. Вибирав місця де були монастирі. Деякі з них пам’ятав: ще тітка Марина Петлюрівна водила мене молодим хлоп- цем по монастирях — видно щось передбачала... А як було з іншими єпископами? То залежало у великій мірі від місцевих [німецьких] комісарів. Де були людяні комісари, вони не втручалися, давали служити, казали «так і нам спокійніше». Але були й інші... З бігом часу цивільна влада Коха почала все більше тиснути на нас, і Церкві ставало дуже тяжко. Владико, розкажіть тепер, будь ласка, про спробу по- єднання з владикою Олексієм. На початку жовтня [1942 р.] в Луцьку відбувся Собор єпископів, але німці його заборонили, і ми відбули його потаємно, ніби неофіційну зустріч. Там вирішили послати до владики Олексія делегацію — владику Ніканора і мене. Мене завжди посилали, як треба... ну — пробоєм. Я не думаю, що владика Олексій дійсно щиро прагнув об’єд- нання. Він був українцем з походження, але не був патріо- том. Малоросійщина з нього ніколи не вийшла. І він був слабодух — колосальний слабодух. Коли більшовики у 1939 році зайняли Західню Україну і Білорусію, владика Полікарп не поїхав з поклоном до Москви, владика Олек- сандер Пінський не поїхав, а владика Олексій поїхав і 741 залишив там певні обіцянки. Після приходу німців він не повернувся до владики Діонисія, а залишився вірним Мос- ковському патріярхатові. [Прибувши до нього, ми] його переконували. Питали: чи він українець, чи любить свій народ, чи хоче своє ім’я залишити в історії українського народу, чи хоче навіки залишитись пахолком, і т. д. І він погодився, підписав з нами Акт Поєднання, а на третій день зрікся. З власної волі? Ні, під тиском інших про-московських єпископів. Був у нього єпископ Пантелеймон, галичанин з походження, який був вікарієм у Києві, був єпископ Веніямин, і інші... Вони — всі єпископи — зробили засідання у Почаєві і звернулись до німців, щоб вони вплинули на владику Олексія, або самі уневажнили той Акт. Але він сам це зробив. А мені дісталось за те, поєднання... Як саме? Я був для німців взагалі одіозною постататтю, а тут була добра нагода. Я тільки повернувся до Рівного, щоб їхати до Києва, а мені кажуть, що мене вже чекає гестапо. Мене взяли на допит. Питають: «Одрікаєтесь свого під- пису?» — «Ні, не одрікаюсь. Я робив це, як член єпископ- ського колективу і не можу одректись». І мене тут зразу... Почалась тоді моя одисея. Заарештували, вивезли до Жи- томира, де переночували, потім до Києва, знову посадили, не дали можливости зв’язатися ні з ким. З Києва до Чернігова. В Чернігові в к