Мартирологія Українських Церков Т. 1

У і там залишити прохання на певну церкву і розписатися власноручно всім. П’ятидесятка потім обирає із себе керівну п’ятірку, яка й представляє себе на розгляд, куди будуть викликати. Такий початок пролетарського закону для одержання церковного приміщення. Далі в самому приміщенні пред- ставники ДПУ разом із представниками п’ятидесятки скла- дають опис майна церковного, яке держава дає в тимчасове користування певній релігійній «общині». Призначається плата за саме церковне приміщення. Священик, який мав служити в цій церкві, мусів завітати до ДПУ, а потім туди, куди скажуть, мусів відповідати пролетарській владі на всі її запити, а запити для свяще- ника були тяжкі й довгі. Після того священикові видавали 74 спеціяльну реєстраційну карту, яка позбавляла його прав громадянина пролетарської держави. Після всіх тих тяжких і досить коштовних запитів і процесів уповноваженому від п’ятидесятки передавали під розписку ключі від церкви. За користування церквою був прогресивний податок. Як потім усім стало ясно, що грошевий тиск був скеро- ваний на те, щоб випомпувати всі гроші й зробити общину неспроможною платити за церкву. Якщо були недоплачені податки, то їх стягали з членів п’ятидесятки. Така, заздалегідь продумана, система грубого викорис- товування релігійного почуття вірних відкривалася для на- роду не зразу, роками точилась така експлуатація, грабіж- ницький визиск. Проте, людина релігійна не розбиралась у тих чорних розрахунках пролетарської влади, а організувала п’ятиде- сятки, брала церкви й молилась Господу Богові. Коли оголошено декрет про відділення Церкви від дер- жави, то чорносотенне московське духівництво обрало собі патріарха Тихона, а від нього і в Україну пішли церковні розпорядження. Харків у той час був столицею червоної України, а тому й церковний осередок був у Харкові. Ми також почали прислухатися, що діється в церковних сферах, і почули, що в Києві ще в 1918 році був Право- славний Церковний Собор, де були й представники від українського православного духівництва. Для мене особисто таке повідомлення з Собору було дуже цінне й приємне, і я почав гуртувати в своїй хаті людей, небайдужих до відродження Української Православ- ної Церкви. За тих справді страшних для життя багатьох людей часів, я навіть і думати не міг про те, щоб у Харкові можна було українізувати бодай одну церкву. Це ми мали змогу зробити аж 1921 року, коли настав для того час. Радянська влада була ще надто слабка, а тому й вимоги її тоді були слабші. Біля цього активу купчилась і наша, досить численна маса людей, що бажали мати українську Церкву. Так приблизно в серпні 1921 року перед пролетарською владою поставлено було питання про українізацію одного з трьох харківських соборів: Успенського, Благовіщенсь- кого або Миколаївського. Така вимога з боку українців обурила тих, що керували 75 тоді церковними справами, а то були москалі-чорносотенці, що під різними приводами хотіли ту