Мартирологія Українських Церков Т. 1

орожки біля їхнього молільного дому. Просять зовсім небагато: замість гнилого очерету вкрити її сучаснішим матеріялом. Уже й дахового заліза роздобули, але розпочати роботи не мож- на! «Закон не велить!» — так пояснює Полтавський упов- новажений у справах релігії. Це не закон, а найбільш кричуще беззаконня! Указ Пре- зидії Верховної Ради РРФСР від 23 червня 1975 року, говорить, що «особи, які дістають приміщення культу, [...] зобов’язані: а) берегти і зберігати його як довірене їм державне майно; б) здійснювати ремонт приміщень культу, а також брати на себе витрати, пов’язані з володінням і користуванням цим майном, як от: на опалення, страхування, охорону, сплату податків, збірок тощо». А як же його, державне майно, берегти і зберігати, якщо уповноважений не дозволяє його ремонтувати! Як його опалювати без грубки? Можна було б не розводитися з приводу цих церковних сторожок та грубок. Але мені хочеться Вам показати, яким нікчемними засобами атеїсти на чолі з уповноваженим про- вадять боротьбу з релігією. їм, очевидячки, здається, що варто лише не дати поставити грубку або не дозволити пофарбувати дах приміщення, що належить громаді вір- них, як релігія на Полтавщині тут таки розвалиться, і їх буде нагороджено оваціями як переможців. Уповноважений лише одного, і до того ж найголов- нішого, не хоче збагнути: що своєю войовничістю щодо вірних він сіє невдоволення серед народніх мас, що не корисно з усіх поглядів. ♦ * * Щоб повніше уявити картину боротьби уповноваженого проти вірних, — це не помилка на слові, не проти релігії, а саме проти вірних, я змушений навести тут ще один випа- док, що досі не знайшов своєї законної розв’язки і який, 786 можна сказати, став тією останньою краплею, яка пере- повнила наше багаторічне терпіння і змусила мене потур- бувати Вас цим листом. Тут ітиметься про славетну Миргородську землю, ко- лись оспівану нашим геніяльним земляком М. В. Гоголем. Вірні ось уже понад рік стогнуть і плачуть з вини того самого уповноваженого. Після численних ходінь у різні інстанції, починаючи від сільради й кінчаючи Києвом, вірні села Полив’яне Миргородського району Полтавської об- ласти написали прохання до Москви — Голові Ради у справах релігії при Раді Міністрів СРСР Куроєдову В. А., твердо вірячи, що після всіх цих поневірянь нарешті правда візьме гору. Щоб ситуація, яка створилася в цьому селі, стала зро- зумілішою, я повністю наведу тут прохання вірних, яке вони надіслали до Москви. В ньому сказано: У серпні 1976 року кілька членів двадцятки без відома і згоди всієї громади перенесли церковне майно до нового при- міщення, що стояло пусткою після смерти його господині. Перехід здійснено за згодою найближчої рідні небіжчиці. Наше нове церковне приміщення ми мали намір невдовзі оформити належним чином у місцевої влади. Проте, на жаль, не встигли цього зробити, оскільки 8 вересня того самого року голова сільради А. М. Ручій на нашому новому молільному дом