Мартирологія Українських Церков Т. 1

р, на схилі віку свого хочуть відпочити душею, мир- но померти й бути похованими за християнським звичаєм. Кому з місцевої влади це може стати на перешкоді? Але в Полтавського уповноваженого свої міркування з цього при- воду. Він Полив’янським вірним каже: «Йдіть молитися до 788 Миргороду!» Це 12, а декому й 20 кілометрів треба йти пішки туди і стільки само назад, бо автобус тут не завжди буває. І заради чого їм кудись іти, якщо в своєму селі є свій молільний дім? Я якось запитав Нечитайла: «Що було б, якби ви в цьому селі закрили клюб, просто так, без жодної потреби, а молоді порадили ходити танцювати й веселитися до Миргороду? Як би на вас у такому разі глянуло вище начальство?» Він змовчав. Уповноважений І. Я. Нечитайло в Полив’яному займа- ється нерозумним жорстоким експериментом і катує ду- ховно ні в чому не винних людей. Прохання вірних села Полив’яне і мій супровідний лист до нього я надіслав 12 травня, а рівно через 12 днів, цебто 24 травня вранці до мене зателефонував Полтавський упов- новажений Нечитайло І. Я. Він був злий, роздратований, і говорив на високих регістрах. «Ви мусите зараз поїхати до мене!» — заявив він у категоричній формі. Я йому відповів, що, на жаль, цієї хвилини не можу з’явитися до нього, бо єпархіяльний шофер відпросився до лікарні. Але щойно він повернеться, я одразу постараюся прибути. «Ви так завжди мені робите, — кричав у слухавку Нечитайло, — як тільки я вас викликаю, ви знаходите якісь відмовки. Ми- нулого року вам рови перешкоджали, а тепер — шофер!» Слухаючи Нечитайла, я не знав, чому більше дивува- тися: чи то його дріб’язковій прискіпливості, чи тонові, яким він звертався до мене. Минулого року справді був випадок, коли я спізнився до уповноваженого на чверть години через те, що в одному місці провадили ремонт дороги й нам довелося робити об’їзд. Я тоді таки пояснив в чім річ і вибачився. Для чого ж говорити, що я це роблю «завжди»? Шофер невдовзі повернувся з лікарні, і я о 12 дня був уже в Нечитайла І. Я. В його кабінеті сидів він і двоє його помічників. Бесіди, власне, як такої цього разу не було. Уповно- важений грав ролю мого обвинувача. Але головним пунк- том звинувачення було прохання вірних села Полив’яне і мій лист до В. А. Куроєдова, який уповноважений тримав у руках. — Вам це знайоме? — запитав він мене, показуючи конверт. — Так, знайоме, — відповів я. — Ви не мали права робити цього. Ви порушили ра- дянський закон! — говорить він. 789 Я попросив уточнити, який саме із законів я порушив. Відповідаючи на це, він сказав: — Ви втручаєтеся в справи вірних, допомагали їм скла- сти прохання і відправили його. — Не бачу тут жодного порушення радянської закон- носте, — сказав я. — Прохання я їм не писав, а що допомагав вірним своїми порадами і співчував їм, то це робити велить мені моє архиєрейське сумління й обов’язок. Якщо єпископ не подасть допомоги вірним, то де і в якому місці їм її шукати? І в чому, в такому разі, по