Мартирологія Українських Церков Т. 1

онечній тяганині, ходінні по без- лічі всяких канцелярій, що росли, як гриби після дощу. Наші вимоги щодо влади значно виросли. Коли ще так недавно хотіли, так би мовити, таємниче взяти собі Різ- двяну церкву, то тепер владі поставлено вимогу передати українцям один із трьох соборів: Успенский, Благовіщен- ський або Миколаївський. Така «дєрзость» українців аж надто обурила все «духовенство», що прочуло про це «на- хабство», заворушилось страшенно! «Чтоби ми позволілі в нашем соборе служіть зтою „хахлацкою мовою?” Да ні- когда! Умрьом тут на порогє святого храма, а не уступім нікому!» Такі твердження ми чули в усіх соборах, та це говорили тільки «духівники», з мирян же було «занадто махрових чорносотенців» не так і багато, але теж надто злі були. Боротьба за собори вийшла на вулицю. Ми теж не спали, коли треба було, то були мобілізовані відповідні сили, і тримались ми розважно, бо знали, чим це може СКІЧИТИСЯ, коли б ми зробили якийсь бешкет біля церкви. Перший наш успіх був в тому, що (ВУЦВК) Всеукраїн- ський Центральний Виконавчий Комітет дав нам дозвіл на користування Благовіщенським собором. В призначений день біля цього собору зібралось дуже багато людей, бо це недалеко від Благовіщенського базару. Хто був там, той пригадає, як настоятель, стративши рівновагу, закри- чав: «Братци православниє, спасайте святиню от поруганія бєсовского!» На такий шум наскочила поліція, поки вона долізла через натовп, один із наших людей, Верещага, що стояв на самому верхньому ступені східців, дістав із-за пазухи ікону Богоматері і почав нею благословляти всю 77 масу людей. Ефект був несподіваний! Вся маса на хвилину стихла, а в цей час поліція попросила представників від обох сторін до ВУЦВКу. Знову розбор і знову затяжка. Це був 1921-й рік. * * * В цей час із Києва доходили чутки [до Харкова], що там церковне життя ворушиться, але що саме там твори- лося, ми нічого не знали, та, правду мовити, не дуже й цікавилися. Аж ось десь то в кінці вересня 1919 року одер- жано відомість від Всеукраїнської Православної Церковної Ради про те, що там заснувалося чотири парафії, в яких богослуження провадяться українською мовою і що ті па- рафії вже створили ВПЦР, на чолі якої стоїть голова Ми- хайло Наумович Мороз. У тому повідомленні сповіщалось про Собори, що відбувалися в Києві протягом 1917-18-19 років, які показали нашим представникам українцям, що надії на самостійність Української Православної Церкви нема. Чорносотенне російське духівництво з єпископатом на чолі з митр. Антонієм Храповицьким було рішуче проти того, до того ж і гетьманський переворот 1918 року змінив їхні надії на панування, а наявність Білої армії ту надію впроваджувала в життя. Мабуть чи не найбільше було відоме церковне життя мені. Починаючи від 1914 р., від початку війни, в моїй квартирі на Москалівці, а потім і у власному будинкові на Катеринославській вул. ч. 98 (Холодна Гора) збиралися люди майже з усієї Слобожанщини. Часто б