Мартирологія Українських Церков Т. 1

ували в мене й священики, а починаючи від 1916 року, вчащали до нас харківські священики, особливо з Холодної Гори, Москалівки та Монастиря, тим то цер- ковні відомості були більше-менше докладні. Мешкав у нас і гімназіяльний священик о. Євген Білинський, який брав активну участь в церковних справах. З’ясувалося, що в Харкові є тільки один священик українець, митрофорний протоієрей о. Іван Філевський, який на той час був насто- ятелем на міському цвинтарі. Коли ми дістали вістку з Києва про організацію ВПЦР, зрозуміло, очі всіх нас були звернені на о. Івана Філев- ського. Були в нього, говорили в цій справі, та нічого певного не здобули. Співчували нам ще священик серб о. Микита Пічета, протидиякон Литовка, свящ. о. Василь По- номарьов та о. Михаїл. Усі вони тільки співчували україн- 78 ській справі, а щоб бути активними, то про те не могло бути й мови. Зате серед парафіян, особливо холодногорців, було багато прихильників відродження української Церкви. Особливо активні були такі особи: Петро Пиши-муха, Н. Новиков, Сергієнко. ... Нарешті, вліті 1920 року прибув із Києва Голова Всеукраїнської Православної Ради М.Н. Мороз. Було скли- кано на Холодній Горі майже весь актив — 46 осіб. Ви- черпну інформацію п. Мороза було прийнято до відома і до виконання. Найбільші труднощі були в тому, що митр. Михаїл Єрмаков (екзарх Московського патріярха в Києві) відмовився висвятити наших священиків на єпископів. Тоді всю увагу звернули на те, як здобути українських єписко- пів. Надії не втрачали, що таки своїх єпископів ми будемо мати. Тяжко, але швидко минув 1920 рік. Уже в Харкові твер- до осіли більшовики з ВУЦВКом і зробили його столицею України. Арешти, розстріли, злидні, пошесті були загаль- ними явищами по всій Україні, а в Харкові особливо. Проте, в грінченківській гімназії ще горіла віра повним вогнем в ліпше майбутнє. Уже учні, що покінчили 8-му клясу, стали до лав національних робітників, і таких було вже душ двадцять. Про сімох з них знаю, що потім були розстріляні: Кулинич, Кравців, Коляда, Сергієнківна, Фе- доренко, Сліпченко й Верещага. Якось навесні 1921 року приїхало з Києва до нас двоє людей і дали нам листи від ВПЦР. З тих листів ми дові- далися, що ті двоє, — то протоієрей о. Степан Орлик і Павло Ферапонтович Погорілко. їм треба було дістати документи від ВУЦВКу, щоб вони могли проїхати до Константинополя, до Вселенського патріярха для висвяти їх на єпископів. Документи й гроші по короткому часі було здобуто, і з найліпшими побажаннями ми їх відпро- вадили в таку далеку й небезпечну путь. Надія була на добрий кінець, але була й велика небезпека. Що з того вийде? Один Бог тоді знав! Як сказано раніше, в мене в хаті ще з 1914 року купчи- лося багато різних українських людей. Час минав. Навесні 1921 року ввечері з’явилось до нас двоє людей. Один висо- кий чорнявий гарний, з чорною невеликою бородою і з простим англійським проділом на голові; його великі чор- ні, широко розставлен