Мартирологія Українських Церков Т. 1

сійській Православній Церкві на сьогодні є її кадри: брак їх відчувається повсюди, особливо — на Україні, де накладено заборону висвячувати в священицький сан. Старе духовенство вибуває, а нового бракує. Є області, що в них десятки релігійних громад роками залишаються без духовного служителя, в деяких — один священик обслуговує 3-4 парафії. Справжня мета кожного уповноваженого, і Полтавсько- го також — будь-якими засобами стримати приплив нових кадрів до Церкви, перешкодити вступові до семінарії, а тоді храми, залишившися без священиків, самі собою за- криваються. Як це робиться на Полтавщині, покажу на прикладі. Коли я сюди прибув у 1967 році, мені дозволялося прий- мати духовенство з інших єпархій, з чужих областей, а також підшукувати гідних кандидатів та висвячувати їх у священицький сан. Потім мені заборонили приймати духо- венство з інших єпархій, але не позбавили права висвячу- вати. Ще трохи згодом мені сказали: «Висвячуйте полтав- ських, а чужих не треба». Минув якийсь час, мене повідо- мили, що я можу висвячувати тільки місцевих пенсіонерів. Трохи згодом мені кажуть: «Можеш висвячувати тільки псаломників своєї єпархії». Через деякий час мені наказали висвячувати тільки тих псаломників, які перебувають на цій праці не менше десятьох років. А тепер мені заборо- нено взагалі будь-кого висвячувати. Ні, мушу тут зробити певне застереження. Уповноважений Полтавської области милостиво дарував мені право висвячувати всіх, хто закін- чив духовну семінарію. Він добре знає, що цим правом я майже не зможу скористатися, оскільки на сьогодні я маю в семінарії трьох учнів, які, якщо не підуть учитися до академії, то закінчать її через два-три роки. Уже тепер у Полтавській єпархії бракує вісьмох духов- ників. І якщо врахувати, що вибуває поза штат і вмирає щороку 6-7 осіб, то через два роки до восьми ще додасться 14, а всього в такому разі бракуватиме 22 осіб, інакше кажучи, близько 20 храмів стоятимуть без священиків і чекатимуть на своє «законне» закриття. 797 Якось я запитав уповноваженого, яким радянським за- коном він керується, забороняючи мені висвячувати не се- мінаристів? Він мені, навіть не почервонівши, відповів: «Ви висвячуєте людей духовно непідготовлених, малописьмен- них, усяких там конюхів... А ми боремося за чистоту ва- ших кадрів». Заперечуючи йому на це, я сказав: «Дозвольте мені, як єпископові, самому подбати про це». Та уповно- важений відповів мені категоричним «ні». Отже, стараннями нечитайлів, Російська Православна Церква приречена на повільне вмирання. А тепер вона покищо п’є вогненну чашу страждань. * * * Мені так часто доводилося чути від Полтавського упов- новаженого про наші порушення різних радянських зако- нів, що мимоволі складається враження, ніби духовенство і вірні тільки для того й існують, аби робити ці порушення. В рамки цих порушень Нечитайло бгає буквально все, навіть те, що я колись запізнився до нього на прийом на чверть години. На мою думку,