Мартирологія Українських Церков Т. 1

найголовніший сенс кожного закону полягає в тому, щоб він суспільство загалом і кожну особу зокрема оберігав від усілякого насильства і сваволі. Його мета — запобігати злу. А закон, який не має на меті цих моментів, є порожньою тяганиною. І порушення, від яких ніхто не терпить, не можна вважати порушеннями в юри- дичному сенсі. * * * Але вернімося до справи й погляньмо на характер тих порушень, про які постійно твердить уповноважений. Минулого року влітку церковна громада села Веприк Гадяцького району Полтавської области вирішила на сво- єму храмі пофарбувати дах. Цього не забороняє робити жоден з радянських законів, а щодо орендної угоди, то вона поточні ремонти ставить вірним навіть за прямий обов’язок. Не зважаючи на це, місцева влада заборонила їй, громаді, фарбувати. Весною цього року та сама гро- мада без жодного на те дозволу пофарбувала дах свого храму. Хто в цьому випадку порушив закон: церковна громада, яка, ремонтуючи будівлю, намагається зберегти її для дер- 798 жави та нащадків, чи місцева влада, яка чинить усупереч усякій здоровій логіці й тій самій орендній угоді? Трохи вище ми вже говорили, що мета кожного закону — запобігати злу. Яке ж зло скоїли чи збиралися скоїти вірні, фарбуючи дах на своєму храмі? І хто, по суті, від цього їхнього вчинку постраждав? Ніхто! Навпаки, своїм «порушенням» вони зберегли від псування державне майно. Так у чім же річ? Невже Гадяцьке начальство не знає таких простих речей? Думаю, знає. То ж суть його діянь, мені здається, полягає ось у чому: не дати вірним можли- вости ремонтувати церковні приміщення, довести їх до часткового руйнування, а потім визнати їх аварійними і з спокійним сумлінням закрити. Саме так і стояло питання щодо Білоцерківського молільного дому. Те, що я кажу про село Веприк, не є прикрим непоро- зумінням. Таке саме можна спостерігати в усіх кінцях України, де є свої горе-законники. За час десятирічного перебування на Полтавщині мені не доводилося жодного разу бачити резолюції уповноваженого, яка б дозволяла ремонтувати церкву. Тому майже всі ремонти доводиться робити з «порушенням». Створюється досить таки дивна ситуація: дозволу на ремонт храму не дають, а коли почи- наєш його ремонтувати, одразу потрапляєш до категорії порушників. * * * На мій погляд, найкращим виходом із ситуації, що створилася, було б видання точного, чіткого закону з цього питання. Бажано, щоб цей закон дозволяв поточні і навіть ка- пітальні ремонти молільних домів, які не мають історич- ного значення, без жодного спеціяльного дозволу місцевої влади. Це врятувало б усіх від різких чвар та непорозумінь на місцях, а також від нікому не потрібної тяганини, коли для перекривання даху не молільному домі треба їхати по дозвіл не лише в область, а й до Києва, до Москви, до міністерства, як це ми вже бачили на Глобинському при- кладі. Що ж до спецдозволів, то їх потрібно видавати лише в тому випадку, коли ремонтують храм, який має значення па