Мартирологія Українських Церков Т. 1

заочно. Що ж, напевно, Нечитайло за це «відкриття» може дістати пальму першости: адже досі, ось уже протягом двох тисячоліть, до такого ніхто не міг додуматися. Виходить ніби за російським прислів’ям: «Без меня меня женили». Все ж найчастіше «порушниками» в цій галузі є по- заштатне духівництво. Але хто в цьому винен? Знову той таки уповноважений. Бабій В. В., який після свого хрещення в церкві дові- дався, «по чім ківш лиха», тепер десятому накаже додер- жувати в цьому максимальної обережности. І ось потяг- нуться духовно спраглі глухими завулками під прикриттям ночі до будинків позаштатних духівників, прохаючи хрес- тити їх самих і їхніх дітей. А чи не краще було б не реєструвати людського сум- ління, людських найсвятіших і потаємних почуттів? Ще раз нагадаю, що В. І. Ленін свого часу писав: «Релігію треба оголосити приватною справою». А К. Маркс у цьо- му питанні був ще нещадніший і говорив, що «кожен му- сить мати можливість задовольняти свої релігійні, також і тілесні потреби без того, щоб поліція стромляла до цього свій ніс» (т. 12, стор. ЗО). У цій фразі багато повчального для деяких уповнова- жених. В Указі Президії Верховної Ради Української РСР від 1. XI. 1976 року в параграфі І сказано: «Приймати якіне- будь постанови, розпорядження або рішення, що обмежу- ють свободу сумління, заборонено». Чи не здається Полтавському уповноваженому, що, сте- жачи за підворіттями позаштатного духовенства, він тим 801 самим не лише обмежує свободу сумління, а й ставить у принизливе становище саму атеїстичну ідею, яка грає в цьому випадку ролю наглядача? Невже не зрозуміло, що хрещення, як веління совісти, є приватною справою кожного і не мусить підлягати жодній реєстрації, як не реєструються жодні інші порухи людської душі? В уже згаданому Указі Президії Верховної Ради Україн- ської РСР у тім самім параграфі з усією категоричністю закону передбачено: «В офіційних документах вказівки на приналежність або неприналежність громадян до релігії недопущені». А в церкві в цей час лежать бланки і прош- нуровані книги, надруковані в державних друкарнях, у яких за суворою вказівкою офіційно провадиться реєстрування всіх вірних, виконавців треб. Як усе це узгодити з щойно зацитованим указом? І хто тут має рацію: уповноважений чи закон? Як не вчини, а все погано: виконаєш закон — порушиш вимоги уповно- важеного, виконаєш вимогу уповноваженого — порушиш закон. Як не мудрий, а все одно ходитимеш у «порушни- ках». * * * Кожне правопорушення слід розглядати з боку гік його тяжкости, так і тих наслідків, які воно може спричинити. Якщо ми згадаємо про ті порушення, про які так часто говорить Нечитайло (похорон небіжчика у дворі, хрещення дитини без реєстрування), то нам важко буде знайти в них склад злочину. Ми не зможемо також вказати на якісь небажані наслідки, які виникли в зв’язку з цим. * * * Пригадую, в практиці знаменитого дореволюційного адвоката Плевака Ф. Н. був такий випадок. Як