Мартирологія Українських Церков Т. 1

ась убога бабуся в багатого купця вкрала чайник. Її звинуватили в злодійстві, і на суді її обороняв вищезгаданий адвокат. Він говорив приблизно так: «Панове, ця бідна бабуся вкрала чайник. їй за це загрожує тюрма. Злодійство треба, за законом, карати бо воно порушує основи російського сус- пільства. Але подумайте тільки! Була навала монголів — встояла Русь, була навала Наполеона — встояла Русь! 802 А тепер не встоїть, бо їй загрожує оця маленька голодна бабуся!» Підсудну помилували. Наслідуючи Плевака, я теж міг би сказати: Встояла, не здригнулася Русь перед навалами Батия, Наполеона, перед недавніми гітлерівськими полчищами. Але тепер не встоїть, бо в с. Веприк на церкві пофарбували дах, у Білоцерківці в сторожці поставили грубку, а ще десь без благословення уповноваженого хрестили дитину! А якщо ми пригадаємо, що в с. Полив’яному вірні за церковним статутом молитимуться «за богобережену країну нашу, владу і воїнство її, та тихе й мирне життя прожити в усякому благочесті й чистоті», то вже й мови не може бути — ніяк не встоїть Русь! А може, пора вже й помилувати полив’янців?.. За цілий рік вони досить наплакалися. Не так уже багато лишилося, коли наша країна святку- ватиме 60-річчя радянської влади; хотілося б, щоб вірні села Полив’яного цієї радісної дати не зустрічали слізьми на очах. * * * Оце наші порушення. А чи є вони в Нечитайла, Пол- тавського уповноваженого? Є! Він постійно втручається до церковних справ і тим самим порушує радянське законо- давство про культи. І я це вже показав. Але найстрашніше — він порушує закон братерства і любови. Він змушує плакати ось уже понад рік ні в чому не винних людей села Полив’яне. Годі злічити всі їхні поїздки до різних місць у своїх церковних справах і важко зазначити таке місце, де б вони ще не плакали: плакали полив’янці в своїй сільраді, в коридорі райвиконкому, в кабінеті уповноваженого, і в ме- не теж плакали. Та Нечитайло сльозам не вірить! Він, напевно, не знає, що людські прокляття і сльози часом страшніші від гармат, і лихо тому, на чию голову вони впадуть. А уповноважений очікує перемоги! Над ким? Над власним народом? Йому хочеться в селі Полив’яному за- крити молільний дім, щоб потім у Москві рапортувати, що на Полтавщині його стараннями на одну релігійну гро- маду стало менше, й за це дістати сумнівної вартости похвалу. Але він не помічає того, що такі його необачні дії спричиняють невдоволення серед народу. А це саме те, чого так не бажав В. І. Ленін. На І 803 Всеросійському з’їзді робітниць 19 листопада 1918 року він говорив, що, борючися з релігією, не можна оздоблювати масу, «така боротьба зміцнює поділ мас за принципом релігії, наша ж сила в єднанні». Цю саму думку наведено і в новій Конституції, в статті 52 сказано: «Розпалювання ворожнечі й ненависти у зв’язку з релігійними віруваннями забороняється». * * * Отже, за Леніном, наша «сила в єднанні», і тому ніяк не можна «ділити маси за принципом релігії