Мартирологія Українських Церков Т. 1

сква, 24 квітня 1979 р. Християнський Комітет захисту прав віруючих в СРСР: Священик Гліб Якунін Віктор Капітанчук Вадим Щеґлов 870 [174] З ЛИСТІВ СВЯЩЕНИКА ВАСИЛЯ РОМАНЮКА На початку 1979 р. священик Василь Омелянович Ро- манюк був етапований після семирічного ув’язнення в осо- бливому таборі в Мордовії на заслання на північ Якутії. Його теперішня адреса: 678300, Якутская АССР, поселок Сангар, до востр. За два дні до відіслання на заслання ув’язнений свяще- ник був садистськи побитий наглядачами табору. Йому відбили нирки, що мучили його весь період важкого дво- місячного етапування. Піддали його глумливому особис- тому оглядові-обшукові, відібрали всі особисті записи, які до цього не раз перевіряли й повертали як «неповинні». З його записів повернули лише цитати з Біблії і псальми рукописні в зошиті. Але вже на етапі між Ульяновськом і Перм’ю інший запопадливий конвой відібрав у нього й ці записи. Отець Василь намагався протестувати. Але началь- ник конвою врозумив: «Всякі релігійні предмети вважа- ються забороненими. Тому їх в ув’язнених відбирається і знищується». Ось рядки з його останніх листів: «... Пересильні тюрми переповнені людьми, блощицями, вошами. Мене ледве не заїли, наче катування. На кожній пересилці доводиться чекати від двох днів до півмісяця. В Якутії жахливі морози, до яких я, людина півдня, не пристосований, та ще з купою хвороб, нажитих у мордов- ськім політтаборі. У мене вада серця, ревматизм, гіпер- тонія, до краю вимучений тухлою їжею і напівголодним шлунком». «... Я багато думаю про важку долю віруючих хрис- тиян. Гніт над ними подвійний порівняно з іншими з/к. Над ними знущається адміністрація, і кримінальні, і кон- вой. І ніхто не поносить за це відповідальности. З них зривають хрести, відбирають всі клаптики паперу з релі- гійним словом... Листи до мене від земляків і друзів з-за кордону конфіскували сотнями без всякого документаль- ного оформлення. І знову ж таки ніхто не поносить за це відповідальности. Сваволя у злі ніким не стримується, наче в царстві зло дати. Головна трагедія атеїстичного суспіль- ства — відсутність у ньому всякої гуманности, співчуття і 871 співстраждання до людей. Мимоволі згадав сесію Всесвіт- ньої Ради Церков у Найробі в 1975 р. І варто збиратися ієрархам, щоб ні на йоту не полегшити долі ні одного ві- руючого страдника, ні одного рядового священика, тисну- того з усіх боків ворожою владою? Мене не цікавить, що говорили наші церковники від СРСР, бо вони говорять те, що їм дозволили, заплянували. «Нам потрібні такі релігійні діячі, які б не активізували свою діяльність, а згортали її», — сказав мені слідчий КДБ в 1970 році. І наші церковні діячі із шкури вилазять, щоб догодити цій вимозі войов- ничої атеїстичної влади. Тому, чи варто журитися тим, що вони «глаголали» в Найробі? Але потрясає й мучить інше: як делегати Заходу дозволяють себе обдурювати і керувати собою в усьому. Допуст Господній! Інакше не назвеш.