Мартирологія Українських Церков Т. 1

ональне усвідомлення вірних, як розгорталася і проходила боротьба за усамостійнення Української Православної Церкви, написано ду- же мало спогадів і збереглось обмаль документальних даних. Одним з небагатьох, хто зберіг для історії свідчення про події, які передували Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборові, був протодиякон Василь Потіенко — один з провідних діячів відродженої У АПЦ, голова Всеукраїн- ської Православної Церковної Ради від 1924 до 1926 років. У наведених нижче спогадах він описує початки руху за незалежну УПЦеркву на своїй рідній Чернігівщині та перші дні Собору. 1921 року я був учасником Першого Собору Україн- ської Автокефальної Православної Церкви, що відбувся 14-30 (1-16) жовтня в Софійському Соборі в Києві. Собор цей — величезної ваги подія в усій історії України. На ньому виявилося, що в українському народі, не зважаючи на кількасотлітнє підневільне життя його, не зважаючи на розгром національно-свідомих політичних і державних сил У 1917-1919 рр., є невичерпні духовнотворчі сили. Собор спрямував ці сили в річище церковно-громадської роботи. Той широкий церковно-громадський національний рух, який охопив після Собору всю Україну й перекинувся за 93 межі її, скрізь, де тільки жили українці, справді розбудив приспані сили до дії. З 1921 року я цілком увійшов у національний церковно- громадський рух, дістав хіротонію на диякона, отже уві- йшов до складу духівництва української Церкви. В рр. 1922-24 був протодияконом при митрополиті Василеві Лип- ківському, їздив з ним по всій Україні, був свідком його архипастирського служіння. В травні 1924 р. був обраний головою Всеукраїнської Православної Церковної Ради — вищого органу керування Української Автокефальної Пра- вославної Церкви. 1926 р. я був заарештований і позбав- лений змоги брати активну участь у церковному житті. Роки 1921-1927 — то були бурхливі часи життя україн- ської Церкви. Кожен день приносив щось цікаве чи не- сподіване. То були роки широкого піднесення української Церкви, урядових перешкод в її розвитку, а далі жорсто- ких репресій, що привели її до тяжких мук, а працівників її до морального занепаду. Багато чого з того, що діялося тоді, нікому або майже нікому невідоме. Воно зберігалося в пам’яті довірочних людей, які були безпосередніми учасниками чи свідками тяжкої боротьби Всеукраїнської Православної Церковної Ради за життя і честь української Церкви. Мені, як Голові ВПЦР, довелося бути безпосереднім учасником і керівни- ком тієї боротьби, тим то всі перипетії її та хід подій мені відомі. З 1928 року ношу я в пам’яті своїй багато подій з життя української Церкви. Мріяв про те, щоб записати свої спогади. Але не підносилась рука в тих умовах державної системи України. Бо хотілося записати об’єктивно, істо- рично-правдиво. Не було певности, що це не потрапить до рук органів державної безпеки, де в моїх об’єктивно-чес- них записках убачили б державну небезпеку, як було з моїми щоден