Мартирологія Українських Церков Т. 1

никами, забраними у мене при арешті в 1921 р., і не повернутими мені. Та й часу не було при напруженому житті в Радянському Союзі. Перебуваючи в евакуації у Вінниці у вересні 1943 року, я мав нагоду й можливість прочитати 7 розділ з історії української Церкви, написаної митрополитом Липківським, щасливо збереженої кимсь із його близьких і випадково знайденої після приходу німців на Україну, в 1942 році. Як жива постала переді мною постать цього народнього три- буна, духовного проводиря, геніяльного сина нашого на- роду, з усіма його кольоритними й характерними рисами, 94 з усіма його добрими якостями і вадами, з усім його молодечим запалом, з усім його старим досвідом, з усім його проникливим розумом та історично-перспективною далекосяжною передбачливістю. З великим інтересом чи- таються записки митрополита Василя, написані його над- звичайно плавною, соковитою, співучо-народньою, бага- тою на епітети, порівняння та прислів’я й приказки, мо- вою. Багато цікавих фактів є в тих записках, хоча то дуже й дуже назначна частка того, що старий митрополит знав, бачив, чув і пам’ятав, — дуже стисло писав він. Але ті записки хибують на деяку необ’єктивність. Ча- сто автор їх дає оцінку подіям і людям занадто суб’єк- тивно, відходячи від історичної об’єктивности. І від цього записки втрачають на своїй історичній вартості. Митро- полит Василь писав свої записки в час тяжких переживань, коли він бачив свою здійснену мрію — українську Церкву — в тяжкому стані морального занепаду, коли виплекані ним церковно-українські ідеали ніби завалилися, коли він був забутий тими, кого породив на світ, — єпископами і духівництвом УАПЦ, і тому деяка гіркота й неправильна оцінка подій і людей є в тих записках. Найболючіше мені, що знав митрополита Василя більше як хто, те, що в його записках наприкінці, під впливом тяжкого настрою, про- хоплюється зневір’я в ту справу, яку створив, і, особливо, в тих людей, яких навколо себе зібрав і об’єднав. Це значить, справді, тяжкі моменти, переживав він, бо саме він, як ніхто, вірив у святе діло відбудування української Церкви, вірив у могутні творчі сили українського народу, зумів розбудити й зібрати коло себе ті сили й поставити їх на служіння рідному народові в його Церкві. Цю свою віру він передав і мені, бачивши в мені одного з своїх найкращих учнів і послідовників. Мене також люди знеславили, зганьбили, я також мав змогу пересвідчитися в моральній низькості їх, потерпів сильно від тих, на кого покладався, кому вірив, бачив своїми очима і відчував на собі розгром української Цер- кви, який багато хто вважав за банкрутство самої ідеї відродження української Церкви, — проте я зберіг і віру в майбутнє нашої Церкви, і в людей, що їх із своїх надр родить український народ, і маю спроможність в оцінці минулого бути об’єктивним, як мені здається. Ми жили й творили велику справу в такі часи, коли зафіксувати події не було змоги. Може, ще є чиїсь записки. Це було б дуже добре.