Мартирологія Українських Церков Т. 1

її площин- ка з лавами і високий залізний хрест з терновим вінком. Цей пам’ятник поставив генерал Попов Я. К. на пам’ять своєї зустрічі з проф. Богданович, на морі, по дорозі в Італію. Та Богданович потім стала його дружиною, при- їжджала в це село, де дуже ласкаво й благодійно пово- дилася з селянами. Вона була професором хемії в Петер- бурзькому університеті, і під час якогось досліду в наслі- док вибуху загинула. Так от, це місце моєї доповіді про пам’ятники старовини й скажених собак уподобалося се- лянам, вони нагородили мене гучними оплесками, один, (як потім виявилося паламар місцевої церкви) підвівся й сказав до людей: «Хто має вуха слухати, нехай слухає». Це ще більше роздратувало місцевих комуністів. Двоє з них, як виявилося, теж були в червоній гвардії. Вони виступили тут же на зборах гостро проти мене, сказали, що це порівняння з скаженими собаками ображає їх, особ- ливо прикро їм чути це від «інтелігентного щура», що громадянську війну провів у підпіллі, а тепер виліз на провідну роботу. Я відповідав на їхні гострі виступи, що, звичайно, не всі таращанці й богунці були однакові, але, мовляв, ложка дьогтю псує бочку меду. Це їх не пере- конало, і вони зараз же нарадилися мене заарештувати. Про це мені сказали молоді шабалинівські хлопці, які взяли мене під свою охорону. Справді, вони організували цілий кортеж, ескортували мене до якоїсь старої бабусі, де я переночував, під охороною тих же хлопців, а вранці пішки дістався додому. Партійці шукали мене, не знай- шли, і сповістили ЧеКа в Сосниці. Отже опинився і я заарештованим у справі, що звалася «Дело кронштадского восстания». Через півтора місяця всіх випустили, мене 97 потримали ще кілька днів, потім завдяки особливим дру- зям і знайомим випустили й мене на поруки. Вийшов я з твердими нервами, але з підмоченою репутацією. Влітку спалахнуло в Борзенському повіті повстання, а в нашому повіті було кілька терористичних актів. Забрали заручни- ків, у тім числі й мене. Просидів два тижні. Саме почалися вчительські курси, на яких запропонували мені прочитати цикл лекцій з історії української літератури. Після однієї лекції про значення наших монастирів і духовних пись- менників у загальному розвитку української культури до мене підійшов учитель Іван Митрофанович Ювженко, який розповів мені, що він знає з листів свого брата, який живе у Києві, що там є церква, де моляться, служать і про- повідують по-українському, і тій церкві надається серед українців великого значення. Другого дня на моє прохання він приніс мені відозву Всеукраїнської Православної Цер- ковної Ради (ВПЦР) з 5 травня 1920 р. про оголошення автокефалії української Церкви. У відозві були визначені основні засади, на яких будується Автокефальна Церква: автокефалія, соборноправність і українізація богослужіння, і закликалося всіх відгукнутися і взяти участь у тій великій справі. На мене ця відозва справила сильне враження. Всі наші давні церковні письменники, всі полемі