Мартирологія Українських Церков Т. 1

сти-літератори XVII ст., всі видатні українські владики, як Петро Могила, Йосиф Нелюбович-Тукальський, Арсеній Мацієвич, Дми- тро (Данило) Туптало (Ростовський), Іов Борецький, пере- кладачі св. Письма на українську мову, боротьба за укра- їнську Євангелію, що мала перемогу в 1905 р., — все воскресло в моїй пам’яті. Я ще був зовсім необізнаний із тим, що робилося в Києві. Але схематично мислив собі так. На пожарищі української революції, на руїнах української республіки, на уламках українського національно-державного життя, се- ред страшних більшовицьких утисків будується українська Церква, яка у відозвах своїх говорить нечуваною тепер, в цих умовах, національною своїм змістом, мовою. Це доб- ре, і це треба підтримати. Це цікаво: в умовах боротьби з Україною і з усім українським будувати, і то, як кажуть, цілком правно і законно, українську Церкву! Саме скоро після того поїхав до Києва Петро Костирко (потім закінчив Архітектурний інститут у Києві, там жив і читав лекції, в тому ж інституті виявився здібним архітек- том, а головне, не зрадив своїх українських переконань). Я попросив його зайти до св. Софії, до ВПЦР, і розпитатися, 98 що там робиться. Коли він повернувся до Сосниці, то привіз дивні речі: поперше, таки, справді, існує українська Церква, має свій Всеукраїнський керівничий центр у Києві, діє законно, з печаткою і т. д.; подруге, в п’ятьох храмах у Києві служби Божі правляться по-українському, людей буває багато, і яка ж то краса; потрете, в св. Софії робиться щось незвичайне: людей не вміщає собор, чудово співає хор, а проповіді виголошуються такі націоналістич- ні українські, що аж страшно; почетверте, Костирко П. заходив до ВПЦР, довго розмовляв з головою її якимсь Морозом, він дуже цікавився, які на Сосниччині провідні українські сили, кому б можна доручити представництво ВПЦР, і на пропозицію Костирка привіз мені призначення на «Головноуповноваженого УАПЦ на Сосниччину»; на- решті, поп’яте, привіз багато інформаційної літератури і запрошення мені, як головноуповноваженому, прибути на той Собор, що має розпочатися на Покрову, 14 жовтня 1921 р. До Собору треба було провести загальні збори по українських парафіях для вибору делегатів на Собор. А де ж ті парафії українські? Нема. А кого вибирати делегатами? Не знаю. Проте раз дістав таке уповноваження, щось треба було робити. Викликав до себе знайомих учителів-українців, щоб доручити їм справу українізації парафій в їхніх селах. Вчителі — як вчителі: одні сказали, що бояться влади і тому не хочуть втручатися в церковні справи; другі ска- зали, що не хочуть псувати добрих стосунків з місцевим священиком; треті — не надіялися на свої сили і на свій авторитет у селі, щоб щось зробити; четверті — заявили, що вони взагалі безбожники, Церква, хоч би яка вона була, їх не цікавить. І тільки два вчителі втішили мене: це Йосип Йосипович Брусило з Шабалинова і Степан Ми- хайлович Педь — з Баби. Брусило розказав, що вони не тільки ч