Мартирологія Українських Церков Т. 1

тупово перей- мають нижчі прошарки населення, зокрема міщанство і братства, що допровадило до зудару з ієрархією, яка починає добачати покращання становища Церкви в унії з Римом, завершеної на Берестейському Соборі 1596 року. Проголошення унії з Римом спричинило боротьбу між при- хильниками і противниками цього акту. Православні намагають- ся скріпити своє становище при допомозі козаччини, згодом Ко- зацької держави, здобуваючи нову ієрархію з 1620 року. Завзята боротьба двох віроісповідань створює багату полемічну літера- туру і висуває талановитих богословів та ієрархів, з яких осо- бливо визначився реформами митрополит Петро Могила. За ко- зацької доби Православна Церква була помічником покривдже- ного українського народу, православіє служило як своєрідна ідеологія для завзятого Війська Запорозького, яке, з одного боку, захищало християнський світ перед наступом мусульман на Евро- пу, а рівночасно було щитом перед агресією католицької Польщі. За цієї доби православіє й було синонімом козацької нації. У гетьманській державі Православна Церква мала значні впливи і підтримку з боку державно-політичних провідників. Але тільки короткий час могла вона користуватися з цієї опіки, бо на зміну західній, польській агресії, надійшла східня, московська. Щораз більший вплив Росії в Гетьманщині позначився на поступовому підпорядкуванні Української Православної Церкви юрисдикції Московської патріярхії (1685-1686). Це підпорядку- вання було здійснене московським урядом за згодою Констан- тинопольського патріарха. Через 238 років Константинопольська патріярхія своїм томосом від 13 листопада 1924 писала, що «ві- дірвання від нашого престолу Київської митрополії і прилучення до Московської Церкви відбулося не за приписами канонічних правил...» («Про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі»). У XVIII ст. Київська митрополія втратила свою ко- ординуючу ролю, як автономна церковна область на українських землях і стала звичайною єпархією, особливо з утворенням Си- 12 ноду Російської Православної Церкви («Духовний регламент» 1721). За цього періоду низка українських учених-богословів та ієрархів переїхала до Росії і стала на службу російській Церкві. У 1700-1763 роках у Росії провадили душпастирську діяльність близько 70 українських митрополитів, архиєпископів і єпископів. Від кінця XVIII ст. аж до 1917 року Православна Церква на українських землях у Російській Імперії зазнала занепаду, підпала дальшій русифікації. Київські митрополити і більшість єпископів 7 єпархій були росіяни. Київська духовна академія (1819-1920) підготовляла богословські кадри, які, однак, виховувались у не- прихильному до українства дусі. Повалення царського режиму в Росії 1917 року і відновлення української державности дозволили на українізацію православ- ного руху і усамостійнення Української Православної Церкви; декрет УНР з 1. І. 1919 проголошував автокефалію Української Православної Церкви (її не можна було реалізувати) і