Мартирологія Українських Церков Т. 1

и. Дехто переказував накази громадян, дехто привіз писані і передав до Президії Собору. В усіх наказах основна думка — зберігати здобуту рідну Церкву, основні засади її, і подбати за набуття єпископату. Всі підкреслювали величезне тяжіння до рідної Церкви, широ- кий розквіт діла її відродження, розгортання якого галь- мується браком українського духівництва. Разом з тим делегати змалювали картину ганебної, не- церковної поведінки деяких пастирів і архипастирів росій- 107 ської Церкви на Україні. Спираючись на темну, малосві- дому частину громади, на всяких пройдисвітів та на мона- хів і монашок, що розповзлися по селах, вони не гребують жодними способами боротьби проти української Церкви: називають українську мову собачою, базарною, придатною лише на те, щоб лаятись, а не Богу молитися, невгодною Богові і забороненою Богом; Церкву українську називають єретичною, уніятською, реформатською, сектантською. Священнослужителів української Церкви називають аген- тами Римського папи, петлюрівцями, бандитами, комуніс- тами, безбожниками, — одне слово, вживають багатої тер- мінології, залежно від того, на кого треба вплинути своєю агітацією. Придумували страшні пекельні кари для тих, хто ходить до української Церкви, змушували їх каятися і замолювати свої гріхи. Пересвячували окропленням водою храми після того, як там служили українською мовою. Розпускали доводи, що таїнства, виконані українськими священиками, не мають жодної сили, і т.д. Дійшли навіть до того, що в Одесі один священик сказав: як собака забі- жить до вівтаря, можна не пересвячувати, а як український священик зайде — обов’язково треба пересвятити. Тяжке враження справили ці інформації: розкривався внутрішній зміст російської Церкви, власне, пастирів її — глибоке моральне падіння, релігійний цинізм, розумова ту- пість і порожнеча, зоологічна ненависть до українського народу і до його мови та звичаїв, безпринципність у бо- ротьбі. Разом з тим дух радів, коли чули, що ввесь народ український приходить до релігійно-церковної свідомости, що паростки нового церковного життя скрізь по Україні пробиваються, що Церква-домовина поступається місцем Церкві життєдайній, що Україна встає з домовини, і неда- лекий час, коли «помоляться на волі невольничі діти». Основне в роботі Собору було питання про набуття єпископату У АП Церкви. Це питання найбільше цікавило і бентежило всіх. Але раніш треба було Соборові самовиз- начитися, тобто обґрунтувати своє право на розв’язання справ української Церкви, з’ясувати сили, які репрезентують делегати Собору, дійти єдности в думках щодо канонічної будови УАПЦеркви і тоді, перевіривши себе духовно, взя- ти на себе відповідальність за долю української Церкви. Тим то перше питання ділової частини Собору було: «Підстави для правно-канонічного самовизнання Собору». В цьому питанні виступив з доповіддю протоієрей Василь Липківський, тези якої були такі: 108 1. Всі вірні, що прибули на Собор, не є приват