Мартирологія Українських Церков Т. 1

тихомирення розбурханої церковної стихії, і він це зробить. На його, екзарха, подання, патріарх благословив службу Божу укра- їнською мовою, коли того побажають більшість парафіян, в тім числі і жінки, яких патріарх благословив тепер до церковної роботи з повними правами. Він сподівається, що делегати з’їзду (це він свідомо підкреслював, не нази- ваючи Собором) не зламають церковних установлень і не переступлять волі святішого патріарха. Після того екзарх поривався піти з Собору. Але його попросили до стола Президії, і він залишився. Тоді на церковну катедру сходили один по одному делегати Собо- ру, і зверталися з своїм словом до екзарха: одні з слізьми і благаннями, другі — кликали його до тверезої розважли- вости і архипастирської мудрости, треті — з докором і змалюванням можливих трагічних, тяжких наслідків при- пусканої історичної помилки. Але всі, кінець-кінцем, про- сили поставити двох єпископів, обранців Собору. Найяс- кравіші промови були протоієрея Івана Теодоровича, про- тоієрея Конона Бея (потім єпископа Богуславського), Ми- коли Левицького та селянина Петра Компанійця з Дубо- вич, на Глухівщині. Протоієрей Теодорович з богослов- ського погляду довів необґрунтованість такого ставлення до української Церкви екзарха та інших єпископів росій- ської Церкви і нагадав історію набуття автокефалії іншими Церквами. Протоієрей Конон Бей плакав гіркими сльозами, благав втішити дітей України висвятою українських єпис- копів. Мик. Левицький зійшов на катедру і сказав: «Мені 63 роки, я маю такий вік, коли вже треба думати про відповідь за свої вчинки і за своє життя перед Престолом Всевишнього. І коли я ходжу молитися сюди, до святої ПО Софії, то це тому, що тут я бачу Правду Божу, яка здійс- нюється над моїм рідним нещасним народом. Отже прошу Вас, Владико, і благаю: не йдіть проти Правди Божої, втіште дітей своїх, дайте нам наших єпископів. Не будьте тим лихим батьком, про якого сказано в Євангелії, що коли син попросить у нього хліба, він дасть йому камінь, а коли попросить риби, то дасть йому змію». При цих словах екзарх зауважив: «Я вам гадюк в єпископи не дам». І ще одна промова справила сильне враження. На ка- тедру зійшов селянин у кожусі Петро Компанієць, і прос- тою, нехитрою мовою, але використовуючи широко на- родні прислів’я, порівняння та символіку, почав дорікати екзархові: «Дивлюсь я на Вас, Владико, і сум обгортає мене. Нічому не навчили Вас ні школа, ні життя. Так колись сидів Пила^ що судив Христа, так сидів і Каяфа, що обвинувачував Його. А де вони поділися, і де пам’ять про них? А ім’я Христа визнає ввесь світ і воно житиме вічно серед людей. А де ті горді римські імператори та візантійські царі, що переслідували християн, віддавали їх на поталу диким звірям та палили на вогнищах? Нема ні їх, ні пам’яті про них. А християнство живе і житиме вічно, і вічна буде пам’ять мучеників. А де подівся гордий росій- ський цар і імператор Микола, що думав каторгою, тюр- мами та к