Мартирологія Українських Церков Т. 1

ьку Церкву, як організацію, «націоналістичну», «контрреволю- ційну» і «петлюрівську», мовляв, «державу в державі», ціл- ком протилежну й вороже наставлену до радянської ідео- логії. «Цього радянська влада терпіти далі не може», казав на процесі державний обвинувач, помічник генерального прокурора УРСР Павло Михайлик, а за ним повторювали й інші обвинувачі, як прокурор комісаріяту юстиції Яки- мишин, прокурор найвищого суду Ахматов та прокурор окружного суду Бистрюков (перші два, на жаль, українці, емігранти з Галичини, останні — єврей і росіянин). На лаві підсудних, власне, проводу самої Церкви не було; його доля, як і всіх єпископів та священиків, вирі- шувалася негласно. Між 45-ти підсудними (професорами, педагогами, письменниками та іншими) — церковних діячів було тільки два: професор Володимир Чехівський та його брат протоієрей Микола Чехівський, як члени СВУ. Саме обвинувачення проти Церкви було побудовано за більшо- вицькою практикою судівництва, за принципом «аби люди- на, а діло буде». «Націоналізм» інкримінували УАПЦеркві тому, що вона була за своїм характером національною, а іншою й бути не могла, бо таке її призначення, бо й всі Церкви східнього Вселенського православія є національні. Щодо «контрреволюції», то, ясна річ, в СРСР контррево- люційне все те, що нерадянське, а Церква, що своїм духом і завданнями так протилежна більшовизму, як світло темряві, тим більш підходить під таку кваліфікацію. «Пет- люрівською» Церкву називали тому, що вона знову ж таки була українською й автокефальною, служила своєму на- родові, а за речеві, ніби, аргументи цього обвинувачення радянський суд мав той факт, що серед духовенства УАПЦеркви було чимало колишніх старшин армії УНР. Але ця «причина» була цілком природньою. В дні збройної боротьби за волю і державність України багато синів священиків пішли в військо, а коли та боротьба припи- нилася, вони, мавши духовну освіту, стали пастирями, щоб цим служити рідному краєві. Підсудний протоієрей М. Че- хівський, колишній професор Київської духовної академії, а потім полковник українського війська,* на запитання прокурора в час суду, чому він, Чехівський, став свяще- ником, відповів, що зробив це для того, щоб служити своєму народові, піднести його національну свідомість, щоб «хоч не ми, то наші діти і внуки побачили Україну 152 вільною і незалежною». 1 Це була відповідь всієї україн- ської інтелігенції, що, сповнена вищих ідеалів, ішла в рідну Православну Автокефальну Церкву в час, коли ворог, роз- громивши свободу і державність України, заповзявся зни- щити і її духовну субстанцію. Ще майже рік перед процесом СВУ, з липня місяця 1929 року й до березня 1930-го, разом з масовими ареш- тами й засланнями української інтелігенції (тільки в са- мому Києві репресовано більше 1000 чол.), арештовано 5 єпископів і понад 700 священиків, з яких 48 розстріляно. 2 «З одного лише Києва, — каже митрополит Василь Лип- ківський, — пішли на заслання найкращі свяще