Мартирологія Українських Церков Т. 1

ники — Красицький, Карпов, Ходзицький, Хомічевський, Пивовар- чук, що про СВУ й не знали нічого, і чимало інших, багато й розстріляно». 28 січня 1930 року ДПУ насильством скликало «над- звичайний церковний собор» з кількох недобитих єписко- пів та 40 священиків. Зрозуміло, що на цьому «соборі» ніякого церковного духу не було, ним керував не Христос, не голос Церкви, а безбожна, антихристиянська, безогляд- но жорстока державна влада. Ще було далеко до вироку нечестивого суду, що його, для більшого знущання над релігійними почуттями православної України, оголошено в саму Великодню ніч 19 квітня, а вже смертний присуд Церкві був готовий... ДПУ подиктувало «соборові» ухва- лу, що Українська Автокефальна Православна Церква «віднині самоліквідується» і духовенство залишається «слу- жителями культу» при храмах. Протестувати проти нечу- ваного насильства було важко. Єпископ Микола Карабі- невич за своє зауваження агентові ДПУ Каріну, що його дії «паралізували волю Церкви», незабаром після того за- платив життям. Кожен з учасників «собору» був придав- лений свідомістю страшної приречености, яка зависла над цілою українською Церквою. Дійсність була така мото- рошна, страх так скував все живе, що думка зупинялася напівдорозі. Про всеосяжний страх, про жахливий обух терору ясно свідчив той факт, що митрополита Василя Липківського, цього новітнього апостола Христової істини і великого патріота, усунутого насильством ДПУ в жовтні 1927 року від керування Церквою, майже всі цуралися, його відвідували (він жив тоді в подвір’ї св. Софії в Києві), 1 М. Ковалевський, «Опозиційні рухи в Україні». 2 В. Потіснко, «Записки». 153 як він сам свідчить, тільки митрополит Микола Борецький та Володимир Чехівський. Насильницький антихристиянський Собор тривав усього кілька годин, як то все наперед запланувало ДПУ. Цікаво, що сама «соборна» ухвала майже дослівно ідентична своїм змістом із доповіддю ДПУ про УАПЦеркву, поданою в березні судовому слідству в час процесу СВУ (мабуть, обидва ті документи складав один автор, Карін). «Собор» нагадував собою акт насильства над українською ієрар- хією, вчинений царем Петром І 19-го листопада 1708 року, коли до царської ставки в м. Глухові (в час війни Петра І з Україною) було привезено під воєнним караулом зв’я- заного митрополита Київського Йоасафа Кроковського, покликано Чернігівського й Переяславського єпископів та ще кількох з ближчих російських єпархій для проголошен- ня анатеми над гетьманом Іваном Мазепою. Як тепер, так і тоді всесильно діяла московська деспотія, лише тоді «священному» Соборові єпископів під загрозою «лишения живота» було наказано проклясти, як «зрадників», Мазепу та його сподвижників, а тепер проголошено «зрадником» увесь православний український народ. Слова ДПУ про те, що духовенство залишається на- далі «служителями культу» при храмах, були звичайним для радянської тактики лукавством. На ділі, в затінку пропаґандивних «соборних ухвал» та декла