Мартирологія Українських Церков Т. 1

УАПЦ в січні 1930 року, підготувало усе. включно з проектом резолюцій; що їх мали прийняти делегати. Агент ДПУ Карін, який відіграв зловісну ролю в усуненні митрополита Василя Липківського на II Всеукраїнському Православному Церковному Соборі 1927 ро- ку, передав наперед опрацьований проект секретареві ВПЦРади єпископові Маркові Грушевському. Текст проекту резолюцій зберігся завдяки тому, що копію було нелегально переслано уповноваженому УАПЦ в Західній Європі Євгенові Бачинському. Заслухавши доповідь Голови Президії ВПЦР прот. о. Л. Юнакова про працю Президії ВПЦР і стан УАПЦ, Над- звичайний Собор мусить признати, що УАПЦ, як це оста- точно тепер з’ясувалось, на протязі свого 10-ти річного існування, була явно виявленою антирадянською контрре- волюційною організацією. Не можна відкинути того, що в її складі були й досі є люди, які йшли до церкви лише для задоволення своїх релігійних потреб. Але ця суто церковна маса, сама не знаючи того, жила й діяла за проводом і вказівками тих осіб, для котрих УАПЦ була не ціллю, а засобом для здійснення своїх контрреволюційних намірів. Слабі намагання всієї віруючої, хоч і незначної частини членів Церкви звільнитись від позацерковних цілей і впли- вів, як ми бачимо з доповіді, не мали позитивних наслідків. І чим далі, тим УАПЦ все більш і більш ухилялась в бік нецерковности. Надзвичайний Собор іменно такий стан УАПЦ мусить твердо і ясно констатувати. Радвлада декретом «Відокремлення Церкви від держа- ви» дала законну можливість українській віруючій люд- 159 ності відродити свою рідну, українську автокефальну, со- борноправну, Православну Церкву, ту Церкву, що близько 300 років була в неволі казенної цареславної Церкви. Але, звільнившись від політично-монархічного гніту, УАПЦ не судилось самій стати дійсною Христовою Церквою, віль- ною й далекою від своєрідного національно-шовіністичного політиканства. Це є факт. Бо і відродилась УАПЦ в часи політичної боротьби і відроджували її, а потім і до керів- ництва нею стали ті люди, які потерпіли поразку на від- критому політичному фронті й пішовши в Церкву, мали намір використати її і дійсно використовували, як знаряддя для дальшої боротьби проти радвлади, а значить і проти справедливости соціяльної революції. Природньо, що ке- руючі органи УАПЦ від ВПЦР до ПЦР виявляли себе, як в цілому, так і окремі члени, явно не церковними, а націо- нально-політичними антирадянського контрреволюційного характеру акціями. Те ж саме можна сказати й про свя- щеннодіячів всіх ступнів, починаючи з митрополита Лип- ківського; з церковного амвону проповідувались націона- лістично-політичні ідеї, що різко розходились з ідеологією Церкви, а з боку ставлення до радвлади були контррево- люційними, антидержавницькими. Отже, все це довело до того, що УАПЦ стала синоні- мом контрреволюції на Україні, бо для значної частини керівників Церкви церковність була тільки зовнішньою формою, що прикривала націоналістично-політичний зміст