Мартирологія Українських Церков Т. 1

кви» Івана Власовського (« Церква й життя», ч. З, травень-червень 1962 р.) цитує уривок статті з харківської « Пролетарської правди» про ліквідацію УАПЦ на надзвичайному Соборі в січні 1930 року. Надзвичайний собор УАПЦ визнає, що українська авто- кефальна православна церква з вищезазначених причин бу- ла національно-політичною, контрреволюційною організа- цією — складовою частиною «Спілки визволення України». Тому надзвичайний собор, категорично засуджуючи всіх тих, хто спричинився до перетворення церкви на контр- революційну, антирадянську організацію, визнає дальше існування УАПЦ за недоцільне й вважає її за зліквідовану. Цим самим припиняють діяльність провідні органи УАПЦ. Митрополит припиняє своє духовне керівництво УАПЦ, а єпископи УАПЦ припиняють, своє духовне керівництво окружними церквами й лишаються парафіяльними священ- нодіячами, поряд із священиками, зареєстрованими по па- рафіях, що залишаються необ’єднаними в будь-яку цер- ковну організацію. «Пролетарська правда». Харків, 1930, 6 лютого. 162 [ЗО] ДОКУМЕНТ САМООЧОРНЕННЯ МИТРОПОЛИТ ІВАН ПАВЛОВСЬКИЙ ПРО ЛІКВІДАЦІЮ УАПЦ Через 8 місяців після надзвичайного Собору в грудні 1930 року, якому влада дозволила відновити Українську Православну Церкву в обмежених рамках, Митрополит Харківський і всієї України Іван Павловський написав листа до архиспископа Іоана Теодоровича у Сполучених Штатах, в якому намагався довести, що УАПЦ не була ліквідована комуністичною владою, а исамо- ліквідувалась». Можна припускати, що лист був написаний під тиском, якщо не під диктат, ДПУ. Через нецерковну діяльність в Церкві і використання її керуючих органів в політичних цілях, про що посвідчили на процесі СВУ В. М. Чехівський, К. І. Товкач та ін., не тільки була унеможливлена праця, а й повстала реальна загроза самому існуванню нашої Церкви. Слов’янщина з новою ненавистю й неприхованою зловтішністю піднялась знову на нас. Віруючий нарід переставав вірити нашому церковному слову, почався відхід деяких парафій до сло- в’янської Церкви. Ми чули докір віруючого українського народу: куди нас заведено, до кого тепер йти? Слов’яни втішалися з нашого трудного становища й безсоромно всяк перед народом ганьбили нас і нашу Церкву. Церква, після свідчення В. М. Чехівського і інш., не мала чим ви- правдатися. Що ж було робити? Чекати ліквідації ззовні і цим остаточно показати перед усіма, що українська Церква була не Церква, а політична організація? Помолились Богу і вирішили: треба рятувати Церкву. Був один життєвий порятунок при всяких умовах, це — самоліквідація цер- ковної організації, тієї організації, яка, за свідченням самих керівних членів Церкви, використовувалась в нецерковних цілях. Така була воля всієї Церкви, що скликала Надзви- 163 чайний Собор, який сам, під почесним головуванням Най- почеснішого митр. Миколи, після докладу Голови ВПЦР прот. Л. Юнакова, однодумно висловився й одноголосно затвердив вирішення: во ім’я життя Церкви лік