Мартирологія Українських Церков Т. 1

еркви) висвятити обраних ним першого єпис- 167 копа митрополита, залишаючись непохитно на православному ґрунті, всесоборною висвятою і покладанням рук свого пресві- терства» (з доповіді на Соборі В. Чехівського). Одначе, Собор визнав вимушеність цього кроку, постановивши, що після перших двох хіротоній висвята єпископів відбуватиметься «з участю двох і більше єпископів по чину Всесвітньої Східньої Церкви» (IV, 8). Можна припускати, що Вселенська Православна Церква визна- ла б вимушену обставинами соборну висвяту перших ієрархів УАПЦ, коли б це питання розглядалося на об’єктивному, віль- ному від церковно-політичних упереджень, форумі. І до цього колись, можливо, дійде, не зважаючи на зневажливі обвинува- чення в «самосвятстві», що їх уперто проголошує російська Цер- ква. Одначе, проголосивши себе «голосом української Церкви, що лунає благодаттю Святого Духа», Собор 1921 року вважав себе повноправним переглянути канони Вселенської Церкви і виклю- чити з вжитку або змінити ті, які, на його думку, перестали бути доцільними. Це вже був радикальний відхід від засад Вселенської Православної Церкви, якій єдиній, в усій своїй сукупності, нале- жить право встановляти або міняти свої канони. Реакцією на роки поневолення Російською Православною Церквою, в якій єпископат відігравав ролю слухняних виконавців царської волі, було рішення Собору 1921 року замінити «єпис- копсько-самодержавний устрій Церкви, що утворився під впливом обставин і державно-монархічного ладу тих часів, яким пройняті старі канони... устроєм соборноправним, відповідно духові Пра- вославної Христової Віри» (І, 2/ 1). Відповідно до цього, єпископи втратили свою керівну ролю в Церкві. Церковна влада була передана в руки виборних Рад — Всеукраїнської, Малої, пові- тових, волосних і парафіяльних — з явною перевагою у них світських осіб. Митрополит УАПЦ був лише почесним головою ВПЦРади — найвищого керівного органу Церкви, а єпископи, хоч і вважались членами ВПЦРади, брали участь у її Великих Зборах не всі, а по черзі. Таке саме «почесне» становище визначив Собор повітовим (єпархіяльним) єпископам. Применшено також ролю єпископів, як духовних керівників. Згідно з новими кано- нами, митрополит мав право відвідувати парафії УАПЦ не як найвищий архипастир, а як «представник ВПЦРади»; єпископи мали право відвідувати парафії свого повіту, як «представники Повітової Церковної Ради» (XI, 37, 56). Радикальним відходом від канонів Вселенської Церкви були постанови Собору 1921 року про родинний стан священнослужи- телів УАПЦ. Вони дозволяли одружених єпископів, шлюб єпис- копів, священиків і дияконів після хіротонії; дозволяли особам усіх духовних санів розводитись і повторно одружуватись (XI, 16, 18). Зниження ролі і значення церковної ієрархії за рахунок знач- ного збільшення повноважень світського елементу не мало ґрунту 168 ані в історії Вселенської Православної Церкви, ані в історії Укра- їнської Православної Церкви де, особливо в